— Маркіза не хоче нічого знати про галантність наших закоханих кавалерів і ухиляється від розмови про заборонені шляхи. А що ви, панно, скажете про цю віршовану петицію?
Скюдері шанобливо підвелася з крісла, по її блідих щоках, мов червінь вечірньої заграви, розлився рум'янець, і вона проказала, ледь нахилившись уперед і опустивши очі:
Un amant, qui craint les voleurs
n'est point digne d'amor*.
[* Коханець, що боїться злодіїв, не гідний кохання (фр.).]
Король, вражений лицарським духом цих двох рядків, що переважили цілий вірш з його довжелезними тирадами, вигукнув, блиснувши очима:
— Ваша правда, панно, присягаюся святим Діонісієм! Я не дозволю ніяких необачних заходів, що захищали б боягузтво і разом з винними карали й невинних! Досить уже того, що роблять Аржансон і Ларені.
Мартіньєр яскравими барвами змалювала своїй господині страшні події, що сколихнули весь Париж, коли вранці розповідала про нічну пригоду, і, тремтячи, нерішуче передавала їй таємничу скриньку. Батіст стояв у кутку, блідий, як смерть, насилу здобуваючись на слово, і зі страху й хвилювання м'яв у руках нічний ковпак. Обоє вони жалісливо просили господиню, щоб вона ради всіх святих була обережна, коли відчинятиме її. Скюдері оглянула скриньку із замкненою в ній таємницею, зважила її в руці, усміхнулась і сказала:
— Вам обом ввижаються примари! Ті мерзенні лиходії знають не згірше за мене й за вас, що я не багата і в мене немає скарбів, задля яких варто мене вбивати. Ви ж самі кажете, що вони все винюхують. А щоб хтось чигав на моє життя? Кому потрібна смерть сімдесятитрирічної жінки, яка ніколи нікого не переслідувала, крім злочинців і заколотників у своїх власних романах, яка складає посередні вірші, що не можуть викликати ні в кого заздрощів, і після якої нічого не залишиться, крім убрання старої фрейліни, що в ньому вона інколи їздила до королівського двору, та кількох десятків гарно оправлених книжок із золотими берегами! І хоч яким страшним ти, Мартіньєр, змалювала незнайомця, який приходив учора ввечері, я не можу повірити, що в нього були лихі наміри. Нумо!..
Мартіньєр відскочила на три кроки назад, а Батіст глухо простогнав: "Ох!" — і в нього підігнулися коліна, коли панна Скюдері натиснула на крицевий ґудзик і вічко скриньки, клацнувши, відчинилося.
[19]
Скюдері натиснула на крицевий ґудзик і вічко скриньки, клацнувши, відчинилося.Як же здивувалася панна Скюдері, коли в скриньці замерехтіли два прикрашені коштовними каменями золоті браслети й таке саме намисто! Вона витягла їх зі скриньки. Поки вона милувалася чудово зробленим намистом, Мартіньер розглядала розкішні браслети і раз по раз вигукувала, що навіть у шанолюбної Монтеспан немає таких оздоб.
— Але що все це означає? — спитала Скюдері.
Тієї миті вона помітила на дні скриньки згорнену записочку і, звичайно, схопила її, сподіваючись знайти там ключ до таємниці. Та тільки-но вона прочитала записочку, руки в неї затремтіли, і папірець упав додолу. Скюдері благально звела очі до неба і, майже непритомна, опустилася в крісло. До неї кинулись налякані Мартіньєр і Батіст.
— Ох! — вигукнула Скюдері, ковтаючи сльози.— Ох, яка образа! Який страшний сором! Отаке пережити на старість! Невже я легковажно ляпнула якусь дурницю, немов молоденька дівчина? О господи, невже слова, сказані майже жартома, можна так глибоко витлумачити? Я змалку була цнотлива й побожна, ніколи не заплямила себе ганебним вчинком, то невже ж мене можна було звинуватити в страхітливих злочинних зв'язках?
Панна Скюдері притулила до очей хусточку й гірко заплакала. Вкрай розгублені й схвильовані, Мартіньєр і Батіст дивилися на свою добру господиню й не знали, як їй допомогти в її тяжкій біді.
Мартіньєр підняла з підлоги злощасну записку. В ній стояло:
Un amant, qui craint les voleurs
n'est point digne d'amor.
Ваш гострий розум, шановна пані, врятував від переслідувань нас, що правом дужого відбираємо в слабких і боягузливих скарби, які б вони й так ганебно прогайнували. На доказ нашої вдячності ласкаво прийміть цей подарунок. За довгий час нам ніколи не щастило здобути такої коштовної оздоби, як ця, хоч Вам, шановна пані, личило б носити ще кращу за неї. Просимо й надалі дарувати нам свою ласку й не забувати про нас.
Невидимі".
— Хто б подумав, що ті мерзотники можуть дійти до такого нахабства, так глумитися з людей! — вигукнула Скюдері, трохи заспокоївшись. [20]
Крізь яскраво-червону шовкову завісу на вікні пробивалося сонячне світло, і діаманти, що лежали на столі поряд зі скринькою, рожево мерехтіли. Глянувши на них, Скюдері нажахано затулила обличчя руками й звеліла Мартіньєр негайно забрати ті страшні самоцвіти, до яких пристала кров змордованих. Мартіньєр відразу сховала намисто й браслети в скриньку і сказала, що найкраще було б віддати їх міністрові поліції й розповісти йому про юнака, який нагнав на них страху серед ночі, й про те, звідки взялася скринька.
Скюдері підвелася й почала мовчки, неквапом походжати по кімнаті, ніби аж тепер замислилась, що їй робити далі. Нарешті вона звеліла Батістові приготувати портшез, а покоївці — допомогти їй одягтися, бо вирішила зараз-таки податися до маркізи Ментенон.
Скюдері знала, коли маркіза сидить сама в своїх покоях, і прибула якраз у такий час. Скриньку з коштовностями вона взяла з собою.
Звичайно ж, маркіза страшенно здивувалася, коли побачила панну Скюдері. Стара дама завжди трималася з великою гідністю і була, незважаючи на свій вік, жвава й привітна, а тепер зайшла спотикаючись, бліда й розгублена.
— Ради бога, що з вами? — вигукнула маркіза назустріч бідолашній панні Скюдері.
Гостя, охоплена страхом і розпачем, поспішила сісти в крісло, яке їй підсунула маркіза, бо побоювалась, що впаде.
Коли нарешті вона спромоглась на слово, то розповіла, якої тяжкої, нестерпної наруги зазнала через свій жарт, що ним так нерозважно відгукнулася на супліку наляканих коханців. Вислухавши все від початку до кінця, маркіза сказала, що Скюдері взяла надто близько до серця цю дивну пригоду, що глум такого сміття, як ті грабіжники, ніколи не заплямить шляхетної, побожної душі, і врешті захотіла поглянути на оздоби.