Отак сиділа Зеленоочка й дивилася на світ великими і зчудованими очима і думала. Думала, думала, а очі її блимотіли в ранковому світлі так прегарно, що, коли б побачили її в цю хвилю Димко та Вуж, стали б вони дівчинці довічними друзями. Але Димко в цей час топтав вогонь у Кріносовій люльці, а Вуж спав між тюльпанів. Сам же старий Крінос приклав долоню до лоба і видивлявся, чи не йде дівчинка, що пропала, із в'язкою хмизу? Цієї ночі він знову про неї думав, і таки зміркував, що вийде з неї чи не найкращий і найжовтіший тюльпан. Бачив в уяві той тюльпан і тішився з нього й милувався, бо навіщо їй ходити по світі, такій мізерній та вбогій, коли можна стати гарною чудовою квіткою?
Ця думка втретє прийшла до нього, коли прокинувся. І Крінос навіть потоптався коло печі, в якій варив зілля, що перетворює людей на тюльпани, і зітхнув тяжко. Та й зараз він зітхнув, сидячи на ґанкові, і лаяв себе подумки, що був нерозважний і не наносив собі хмизу заздалегідь — не виглядав би тепер ту Зеленоочку, а сидів би і помішував вариво. І те вариво так би пахло, що йому й поспівати під ту хвилю захотілося б. А це він і зробив би — такий уже вдавсь у цьому світі, що тільки тоді йому добре ставало, коли варив оте зілля.
— Так, Димку, так, — казав він, — Мені тільки тоді по-справжньому добре, коли людям добро творю. А я таки добрий, Димку, бо допомагаю бідним та нещасним. Навіщо їм топтати землю, коли вони бідні й нещасні, хай краще гарними, чудовими квітами стануть. Нема, Димку, кращого й сердечнішого за мене, бо ніхто в цілому світі не робить, Димку, людям такого добра…
Димко вигнувсь боком, якось не так, як завжди, коли старий Крінос промовляв ці слова. І чомусь не схиливсь у звичному поклоні і не повторив сказаних слів, як це робив завжди, тільки висмикнув одну ногу із жару, начебто йому запекло, і замахав нею в повітрі.
— Ти чимось стривожений, Димку? — спитав Крінос.
Тоді зітхнув Димко і сказав знехотя:
— Я знаю, що ти добрий із добрих, старий Кріносе. Але хіба неправда, що коли чоловік добрий, то його й хвалити не треба, а хвалять тоді, коли хочуть сховати щось негарне?
На ті слова засопів Крінос сердито чи ображено.
— Не свою думку ти вимовив, Димку! Хто тебе цього навчив?
— Чому це не моя думка? — обурився Димко, — Хіба я не можу придумати таких слів?
— Звісно, не можеш, Димку, — засміявся недобре Крінос, — Дурненький ти і можеш тільки повторювати думки чужі.
— Це я дурненький? — обурився ще більше Димко, — А хто мене називав весь час розумним?
— Ну, добре, добре, Димку, — всміхнувся Крінос і погладив його по голові.
— Ти так гарно погладив мене по голові, — аж очі приплющив Димко, — Ану, погладь іще!..
— Стривай, Димку. Ти й справді в мене розумний, і я несправедливо обмовив тебе дурненьким. Я тебе ще двічі погладжу по голові, коли ти скажеш, хто тобі сказав ті слова.
— Які слова? — перепитав Димко.
— Ну, ті, що ти сказав.
— А які я сказав?
— Про те, що доброго чоловіка й хвалити не треба…
— Це я сказав ці слова, — мовив Димко й аж очі приплющив, чекаючи, що його погладять.
— А тобі хто сказав? — спитав вкрадливо Крінос і наблизив долоню до Димкової голови.
— Зеленоочка сказала, — мовив Димко і замуркотів, бо Крінос таки погладив його.
— А ти, коли розумний, не слухай Зеленоочку, — з солодкими нотками в голосі проказав Крінос, — Не може маленька дівчинка знати більше, ніж я, великий та дорослий. Не може маленька дівчинка більше за мене розуміти. Окрім того, хіба ти не помітив, Димку?
— Чого?
— А того, що вона носить убогу сукенку, яка вся геть позашивана травою. І того, Димку, що вона таки сирота. А що це значить, мій маленький розумничку?
— Що їй гірко живеться в світі! — вигукнув Димко.
— Ну ж звісно, розумничку! — сказав Крінос, — І ми їй допоможемо, правда?
— Певне! — рішуче сказав Димко, — Бідним та нещасним треба допомагати…
— Ми з неї зробимо найкращий із кращих жовтий тюльпан, — сказав, солодко примружившись, старий Крінос.
7
А дівчинка все ще сиділа в траві, думала й дивилася на світ великими й чудовими очима. І була така незворушна, що двоє мурашок, Вунько й Мунько, які знову прийшли вкусити її за пальця, щоб потім похвалятися своїми подвигами, зупинилися вражено і штовхнули один одного плечиком.
— Гей, Муньку, — сказав перший, — ти бачиш?
— Бачу, Вуньку, — сказав другий, — Це, здається, не проста дівчинка.
— А якщо це фея, Муньку?
— Фея вміє розмовляти з деревами, комахами та звірами.
— А я думаю, що це фея, Муньку. Дуже вже вона гарна.
— То, може, втечемо, Вуньку? Бо коли це фея, вона не подарує нам того, що ми кусали її.
— Справжня фея не буде на таке сердитися, Муньку. Давай підійдемо ближче.
Вони підійшли і почули раптом голос. Голос, що випливав із вуст дівчинки, голос тихий, теплий і солодкий, як мед. Голос задумливий та сумовитий, бо роздумувала вголос Зеленоочка, і Мунько з Вуньком застигли, стуливши писки, — чудним їм здалося розуміти людську мову.
— Цей дивний, дивний сон, — казала Зеленоочка, — Ця незвичайна долина тюльпанів, де не співають ні цвіркуни, ні пташки… Чогось мені страшно повертатися і до тієї критої очеретом хатини… І немає нікого, зовсім нікого, з ким могла б я порадитися. Слухайте, мурахи й комахи, пташки, дерева й трави. Слухайте, квіти й зілля! Після того, що я побачила і взнала, не можу я бути серед вас весела. Чомусь смуток поселився у моєму серці, як черв'як у яблуку. Я не можу забути те жовте поле, хоч це так легко: узяти й забути… Тут щось негаразд, бо квіти мусять бути веселі, на те вони й квіти. Мусять бути веселі трави й дерева, бо всі вони зелені і дають плоди. Щось я не розумію в цьому і щось мене турбує…
— Чуєш, Муньку, — штовхнув брата перший мурах, — Вона таке дивне каже…
— Еге ж, не випадає її й кусати, — сказав Вунько, — А може, ми, Муньку, все-таки втечемо? Якось моторошно мені стає…
— Такий ти страхополох, Вуньку! Давай відгукнемося до неї, може, вона почує.
Але вони не встигли відгукнутися, бо на стежці з'явився прозорий димовий чоловічок і сердито тупнув ногою:
— Ти чого, ледача дівчинко, не несеш старому Кріносу хмизу? — сердито сказав він.