— Прочитайте самі, — попрохав Боварі.
Аптекар почав:
— "Незважаючи на забобони, які все ще густою сіткою обплутують частину Європи, світло все ж таки починає заглядати до нас і в сільські місцевості. Так, у вівторок наше невеличке містечко Йонвіль стало ареною хірургічного експерименту, що був одночасно високим філантропічним актом. Один з наших найвидатніших практиків, пан Боварі…"
— Ну, це вже ви занадто! Занадто! — перебив Шарль, задихаючись від хвилювання.
— Та ні, що ви, зовсім ні! "…оперував криву ногу…" Я навмисне відмовився тут від наукового терміну: ви ж розумієте — газета… Може, не всі зрозуміють… Треба, щоб маси…
— Правда, правда, — погодився Шарль. — Читайте далі.
— Я почну з початку речення, — сказав аптекар. — "Один з наших найвидатніших практиків, пан Боварі, оперував криву ногу тутешньому мешканцеві Іполиту Тотену, що ось уже двадцять п'ять років служить за конюха в трактирі "Золотий лев" на Військовій площі (власниця — пані Лефрансуа, вдова). Новизна експерименту і симпатії до пацієнта спричинили такий наплив публіки, що біля порога закладу не було протовпу. Що стосується самої операції, то вона відбулася ніби за помахом чарівної палички, і лише кілька краплин крові виступили на поверхні шкіри, ніби говорячи, що непокірна зв'язка піддалась нарешті зусиллям мистецтва. Хворий — дивна річ (ми стверджуємо факт de visu[57]) — зовсім не скаржився на біль. Стан його поки що не залишає бажати нічого кращого. Є всі підстави припускати, що процес одужання не буде тривалим; і, хто знає, чи ми не побачимо під час наступного сільського свята, як наш добрий Іполит візьме участь у вакхічних танцях у колі веселих товаришів і таким чином привселюдно доведе отими вибриками та колінцями своє цілковите вилікування. Так слава ж усім великодушним ученим! Слава цим роботящим умам, що присвячують свої безсонні ночі праці над удосконаленням роду людського та над полегшенням його страждань! Слава, честь і хвала! От де воістину можна сказати, що сліпі прозріють, глухі почують, а криві ходитимуть прямо! Ті дива, які фанатизм обіцяв колись обранцям, наука робить нині для всіх! Ми будемо тримати наших читачів у курсі всіх подальших стадій цього незвичайного лікування".
І все ж таки через п'ять днів до лікаря прибігла на смерть перелякана тітка Лефрансуа.
— Рятуйте! Він умирає! От лихо на мою голову! — репетувала вона.
Шарль кинувся до "Золотого лева", а Оме, побачивши, як він біжить по вулиці простоволосий, і собі покинув аптеку. Розчервонілий, задиханий, стривожений, він примчав до трактиру і почав розпитувати людей, що товпилися на сходах:
— Що там таке з нашим цікавим стрефоподом?
А стрефопод бився в страшенних корчах — мало стіни не проламав механічним пристроєм, в який була заправлена його нога…
Обережно, щоб не порушити положення хворої ступні, Шарль зняв із неї скриньку — і перед ним постало жахливе видовище. Вся нога перетворилася в величезну пухлину, на якій, здавалось, от-от лопне туго нап'ята шкіра, намулена до синців знаменитим пристроєм. Іполит уже давно скаржився на біль, але на те не звертали уваги; тепер довелося визнати, що він робив це недарма, і його на кілька годин звільнили від скриньки. Але як тільки нога трохи відтухла, наші вчені вирішили знову затиснути її в апарат, та ще й загвинтити тугіше, щоб швидше зросталася. Нарешті через три дні Іполит не витерпів; тоді вони знову зняли механізм і дуже здивувались наслідкам свого лікування. Уже не тільки по ступні, але й по гомілці пішов жовтавий опух, а на ньому де-де прикинулись прищі, з яких виступала якась чорна ропа. Справа почала обертатися зле. Іполит нудив світом, а щоб йому була бодай якась невеличка розвага, тітка Лефрансуа поклала його в малій кімнаті біля кухні.
Але там щодня обідав акцизник, він прикро скаржився на таке сусідство, і Іполита перевели в більярдну.
Блідий, зарослий, з глибоко запалими очима, він стогнав під грубими ковдрами і вряди-годи повертав свою спітнілу голову на брудній, заслідженій мухами подушці. До нього часом приходила пані Боварі. Вона приносила йому чисті ганчірки для припарок, утішала його, підбадьорювала. Зрештою, товариства йому не бракувало, особливо в базарні дні, коли селяни, з'юрмившись навколо нього, ганяли більярдні кулі, фехтували киями, курили, пили, співали, галасували.
— Ну, як ся маєш? — питали вони, ляскаючи хворого по плечу. — Е, знати по тобі, що не дуже-то! Ну, що ж — сам собі винен. Треба було зробити так і так…
І розповідали йому, як люди виліковувались іншими способами, а потім говорили, щоб піддати йому охоти:
— Та ти не маніжся так! Уставай! Бач, вилежується, як барон! Ге, а тобі таки не світить, старий гріховоде!
І справді, гангрена забиралася щораз вище. Боварі з горя мало сам не занедужав. Він прибігав щогодини, щохвилини. Іполит дивився на нього переляканими очима, хлипав і бурмотів:
— Ну, коли ж це я одужаю?.. Рятуйте мене! Ох, лиха моя година та нещаслива!
І лікар ішов, наказуючи дотримуватись суворої дієти.
— Ти його не слухай, синку, — говорила тітка Лефрансуа, — і так уже вони тебе попомучили! Зовсім охлянеш! Ось на тобі душу обавити!
І вона підносила йому тарілку доброго бульйону, шматочок печені, кришеник сальця, а часом і чарчину горілки; але хворий не наважувався і торкатися до неї.
Дізнавшися, що йому дедалі гіршає, до нього прийшов абат Бурнізьєн. Він почав із того, що висловив співчуття стражданням Іполита, але тут же заявив, що цьому слід радіти, бо на те божа воля; треба використати цю нагоду для примирення з небом.
— Бо ти, сину мій, — докоряв батьківським голосом священик, — трохи легковажив своїми обов'язками. Рідко бував на службі божій, а скільки років уже не сповідався? Я розумію, що твої заняття, вся ота суєта мирська, відвертали тебе від турбот про спасіння душі. Але зараз час тобі схаменутися. Впадати у відчай непотрібно: я знав великих грішників, які, ступаючи на божу дорогу (тобі це ще буде не скоро, заспокойся), ревно благали в господа милосердя і помирали з спокійною душею. Сподіваюся, що й ти, так як вони, подаси собою добрий приклад! Чого б тобі, для більшої певності, не молитися вранці і ввечері? Проказуй "Богородице діво, радуйся" і "Отче наш, що на небі…" Правда, правда, прошу тебе. Зроби мені таку ласку. Чи тобі воно важко?.. Значить, згода?