Емма слухала його, схиливши голову, і тихенько ворушила кінчиком ботика тріски на землі.
Але, коли він промовив:
— Хіба тепер у нас з вами не одна доля?
Вона відказала:
— Ні, ні! Ви ж самі знаєте. Це неможливо.
Вона встала й рушила. Він схопив її за руку. Вона спинилась. І, подивившись на нього довгим, голубливим, зволоженим поглядом, швидко сказала:
— Ах, годі про це говорити… Де наші коні? Їдьмо назад.
У нього вирвався жест гніву й досади. Емма повторила:
— Де наші коні? Де коні?
Тоді він, усміхаючись якоюсь чудною усмішкою, пильно дивлячись на Емму і зціпивши зуби, розставив руки й пішов на неї. Вона затремтіла й подалася назад.
— Ой, я боюся, — шепотіла вона. — Не займайте мене, їдьмо додому.
— Ну, що ж, коли так… — відповів він, міняючись на лиці.
І відразу став знову шанобливим, ласкавим і стриманим. Вона подала йому руку, й вони пішли назад.
— Що це вам сталось? — питав він. — Скажіть мені. Я не розберу. Ви, певне, не так мене зрозуміли. В моїй душі ви — як мадонна на п'єдесталі, високому, недосяжному й недоторканному. Але без вас я жити не можу! Мені треба ваших очей, вашого голосу, вашої думки. Будьте мені за друга, за сестру, за ангела!
І, простягнувши руку, він обійняв її за стан. Емма зробила мляву спробу звільнитися. Він усе не пускав її і йшов по стежці.
Але ось вони почули, що їхні коні щипають листя на деревах.
— О, ще хвилечку, — прохав Родольф. — Не їдьмо ще! Побудьмо тут!
І він повів її за собою понад ставком, вкритим ряскою. В очереті причаїлися прив'ялі квітки латаття. Сполохані жаби метнулися з-під їхніх ніг наввистрибки в воду.
— Що я роблю, що я роблю, — говорила Емма. — Слухати вас — це ж безумство.
— Чому?.. Еммо! Еммо!
— Родольфе!.. — промовила протягло молода жінка, схилившися до нього на плече.
Сукно її амазонки чіплялось за оксамит його піджака. Вона відкинула назад голову, її біла шия роздулась від глибокого зітхання, — і, напівнепритомна, вся в сльозах, здригаючись і ховаючи обличчя, вона віддалася.
На землю лягали вечірні тіні; скісне проміння сонця сліпило їй очі, продираючись крізь віття. Круг неї тут і там, на листі й на землі танцювали жмурки світла, ніби скрізь пурхали колібрі й роняли на льоту дрібне пір'я. Стояла глибока тиша; Еммі здавалося, що з дерев точиться щось ніжне та солодке; вона відчула, як знову забилося в неї серце, як кров гарячим струменем шумує в неї в жилах. Та ось до її слуху донісся здалеку, з-над лісу, з горбів, якийсь невиразний протяглий крик, чийсь співучий голос, і вона мовчки стала прислухатись, як він, ніби музика, зливався з останнім бринінням її зворушених нервів. Родольф, з сигарою в зубах, зв'язував порваний повід, підрізаючи кінці кишеньковим ножиком.
Вони поверталися до Йонвіля тією самою дорогою. Ось залишилися на болотистій землі сліди їхніх коней, що йшли поруч, ось ті самі кущі, ті самі камені в траві. Ніщо навкруги них не змінилось, але Еммі здавалося, ніби світ не той став, ніби гори й долини помінялись місцями. Родольф іноді нахилявся до неї, брав її руку й цілував.
Вона була чарівна в сідлі! Тонкий стан випростаний, коліно трохи зігнуте на гриві, лице розчервоніле від свіжого повітря й надвечірнього багрянцю неба.
В'їхавши в містечко, вона загарцювала по бруку. На неї виглядали з вікон.
За обідом Шарль відзначив, що вона виглядає чудово; став розпитувати її за прогулянку, але Емма ніби не чула його слів; вона нерухомо сиділа над тарілкою, спершись ліктями на стіл, освітлений двома свічками.
— Еммо! — озвався Шарль.
— Що?
— Знаєш, сьогодні я заїздив до пана Александра. У нього є стара кобилка, ще зовсім гарна, от тільки що з пролисинами на колінах. Я певен, що її віддадуть за якусь сотню екю… — І додав: — Я подумав навіть, що це буде тобі приємно, і залишив її за собою… купив, коротше кажучи… Добре я зробив, га? Та скажи ж хоч слово!
Емма ствердно кивнула головою… Минуло чверть години, вона спитала:
— Ти сьогодні ввечері ідеш куди-небудь?
– Іду. А що хіба?
— Та я просто так, мій друже.
І, здихавшись його, зразу ж замкнулася у себе в кімнаті.
Спочатку їй ніби шуміло в голові; перед очима мигтіли дерева, дороги, канави, Родольф; вона ще відчувала його обійми, а навколо дрижало листя й шарудів комиш.
Але, поглянувши на себе в дзеркало, вона сама була вражена своїм виглядом. Ніколи ще очі в неї не були такі великі, такі чорні, такі глибокі. Щось невловно тонке світилося на її обличчі, одухотворяючи й преображаючи його.
"У мене є коханець! Коханець!" — бриніло в ній безперестану, і вона відчувала невимовну насолоду від цієї думки, так, ніби до неї вдруге прийшла дівочість. Нарешті й вона зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати. Вона входила в якийсь казковий край, де все буде пристрастю, жагою, екстазом; вона ширяла в блакитнім безмірі ефіру, перед її зором височіли осяйні вершини почуттів, а буденщина ледве мріла десь унизу, в тіні, в проміжках між цими висотами.
І тоді вона стала пригадувати героїнь прочитаних нею книг, і весь ліричний легіон цих жінок-перелюбниць заспівав у її пам'яті чарівними й ніби рідними голосами. Вона сама неначе живцем прилучалася до цього хору вигаданих істот і сама ставала втіленням вічних мрій своєї молодості; вона впізнавала в собі той самий тип закоханої жінки, якому вона колись так заздрила. Крім того, Емма відчувала втіху задоволеної помсти. Хіба ж вона мало вистраждала? Але тепер вона тріумфувала, і так довго стримувана жага вибухла в ній, прорвалася радісним клекотливим потоком. Вона впивалася нею без докорів сумління, без тривоги, без турботи.
Наступний день приніс нову відраду. Родольф і Емма заприсяглися на вірність одне одному. Вона розповідала про перебуті нею страждання. Він перебивав її поцілунками, а вона, дивлячись на нього крізь опущені вії, знову і знову просила його назвати її на ім'я і повторити, що він її любить. Це було, як і напередодні, в лісі, в покинутому курені селянина, що робив дерев'яні черевики. Курінь був солом'яний, а покрівля така низька, що їм доводилось увесь час нахилятися. Вони сиділи, пригорнувшись одне до одного, на підстілці з сухого листя.