Едварда зиркнула на мене крізь вуаль, тоді знов щось зашепотіла до пса й прочитала напис на його нашийнику:
— Он як, тебе звати Езоп… Лікарю, хто такий Езоп? Я тільки й пам’ятаю, що він писав байки. Він часом не фрігієць? Ні, не знаю.
Дитина, школярка. Я дивився на неї: висока, але не сформована, їй, може, років п’ятнадцять чи шістнадцять, на довгих засмаглих руках у неї немає рукавичок. Певно, сьогодні ж по обіді вона вичитала в довіднику про Езопа, щоб при нагоді попишатися знаннями.
Добродій Мак випитував мене про моє полювання. Чого я найбільше настріляв? Я можу будь-коли розраховувати на якогось із його човнів, мушу тільки попередити. Лікар не мовив ні слова. А як гурт пішов, я помітив, що лікар пригулькує, спираючись на ціпок.
Я поплентався додому такий самий спустошений, як і був, і знехотя мугикав. Зустріч у сараї для човнів аніскілечки не вплинула на мій настрій; найдужче мені засіла в пам’ятку промокла маніжка добродія Мака й діамантова защіпка на ній, також мокра і не надто блискуча.
ІІІ
Навпроти моєї хатини височів сірий камінь. Він мовби відчував до мене якусь приязнь, наче дивився на мене, як я проходив, і впізнавав мене. Я залюбки ішов мимо того каменю, коли вирушав уранці з дому, й мені здавалось, ніби я лишав там вірного друга, що чекатиме мого повернення.
А нагорі в лісі розпочиналося полювання. Бувало, я щось упольовував, а бувало, й ні…
За островами важко й спокійно дрімало море. Скільки разів я дивився на нього з гір, вибираючись на саму вершину! Тихими днями кораблі майже не рухались, впродовж трьох днів я міг бачити те саме вітрило — білу цятку, завбільшки з чайку, на воді. А як налітав ураган, то гори вдалині немов розтавали, розходжувалась буря, південно-західний шторм,— таке собі видовище, де я був за глядача. Все огортав туман. Земля і небо зливались докупи, хвилі витинали химерні повітряні гопки, витворюючи силуети людей, коней і пошматованих корогов. Я ховався за скелею і в моїх голові роєм роїлися всілякі думки, душа моя збуджувалась до краю. Бойозна, гадав я собі, очевидцем чого мені доводиться сьогодні бути і чом це море відкривається моїм очам? Може, цієї миті я бачу нутро головного мозку землі: що там діється і як усе клекоче! Езоп був стривожений, раз по раз він задирав морду й нюшив, його вражливі лапи трусились від холоду; а так, як я не озивався до нього, то він лягав мені між ногами і, достоту як і я, впивався зором у море. І нізвідки не чулося ні галасу, ні людської мови, нічогісінько, крім оцього могутнього гулу понад моєю головою. Ген-ген у морі стирчала скеля — одним одна; коли ту скелю нагортало хвилею, з неї показувалась якась безумна химера, ні, либонь, не химера, то зводився на рівні бог моря, мокрий до кісток, і споглядав світ, пирхаючи так, що чуб і борода оберталися навкруг його голови колесом. А тоді він знов потопав у виру.
І саме в розгулі шторму на морі з’явився чорний, як вуглина, пароплавчик…
Коли я по обіді спустився на пристань, чорний, як вуглина, пароплавчик уже зайшов до гавані; то був поштовий пароплав. Сила-силенна люду товклася на набережній і роздивлялася цього рідкісного прибульця; мені впало у вічі, що всі без винятку тут були блакитноокі, хоч загалом і не схожі між собою. Трохи осторонь стояла молодесенька дівчина, запнута білою вовняною хусткою; вона була дуже темноволоса і та хустка якось по-особливому біліла проти її кіс. Дівчина зацікавлено дивилась на мене, на моє шкіряне вбрання, на мою рушницю; коли ж я заговорив до неї, вона зніяковіла й одвернулася. Я сказав:
— Завжди носи цю білу хустку, вона тобі до лиця.
Цієї миті до неї підступив ближче кремезний чолов’яга в ісландській сорочці і назвав її Евою. Мабуть, вона його дочка. Я знав цього здорованя, то був тутешній коваль. Недавно він лагодив мені одну з моїх мисливських рушниць…
А вітер з дощем зробили своє і геть-чисто розтопили сніг. Кілька днів над землею витав непривітний холодний настрій, тріщали сирі гілляки й крякало, збираючись у зграї, вороняччя. Так тривало недовго, сонце підкралося і якогось ранку виглянуло з-за лісу. Лагідне проміння його сходу пронизує мене наскрізь; я закидаю на плече рушницю й душа моя тихо радіє.
IV
Тоді мені дичини не бракувало; полював усе підряд: зайця, тетерука чи білу куріпку, а як випадало спускатися до узбережжя й упритул приходити до того чи того птаха, я стріляв і в нього. То була гарна пора — день довшав, повітря прозорішало; я спорядився й рушив на два дні у гори, на шпилясті верхів’я; стрів лопарів-оленярів і вони дали мені трохи жирних кавалочків сиру, що мав присмак трави. У горах я бував не раз. Повертаючись додому, я завжди підстрілював якусь пташину і запихав її в ягдташ. Я сідав і брав Езопа на швору. За милю вділ від мене лежало море; скелі були чорні і мокрі, бо з низ без угаву спадала вода, вихлюпуючи одну й ту ж скупеньку мелодію. За цими слабенькими звуками далеко в горах я не помічав, як плине час, а сидів і дивився довкруж. Ну ось, ця нескінченна мелодійка плюскоче собі в самоті, міркував я, і ніхто її не чує і не думає про неї, та однак вона плюскоче сама для себе без кінця-краю, без кінця-краю! І, чуючи той плюскіт, гори мені більше не здавалися цілковитою пусткою, іноді чинилося таке: грім стрясав землю, з котроїсь скелі зривалася брила й звалювалась у море, лишаючи за собою слід із кам’яного пороху. Тієї ж миті Езоп повертав морду проти вітру, здивовано нюшив запах смаленого й нічого не міг второпати. Коли від талого снігу потріскалися скелі, то годі було одного пострілу чи навіть лише гучного крику, щоб велетенські брили зривалися й скочувалися з гори…
Минала година, може, й більше, час просто летів. Я спустив Езопа зі швори, перекинув ягдташ на друге плече й подався додому. Смеркалося. Внизу в лісі я конче натрапляв на свою давно знайому стежину, схожу на вузеньку стрічку з чудернацькими завитками. Я поволеньки ступав кожним її завитком, поспішати було нікуди, вдома мене ніхто не ждав. Я йшов вільний, немов якийсь владар,— так уже ж повагом, як тільки хотілося. Все птаство завмерло і лише десь удалині вистукував тетерук, не вмовкаючи ні на хвилю.