ПАН
КОЛОМБИЦЬКИЙ
— Ну, що за оказія? Що за справи, що за справи, прошу пана! Всяке бидло, голодранці підводяться. Ой, прошу пана, що то буде?
Вацлав Францевич Коломбицький стоїть у пошанливій позі перед своїм господарем — власником фольварка паном Пу-жановським — і викладає все по черзі.
— Прошу пана. В м'ясниці мають бути телятка від семен-талов, двох сірих та шести червоних. То чогось таки варто, прошу пана! Арденок ми пустили на розплід — то не зайва річ. А в яровому, так полагати, посіємо трохи конюшини з вівсом, люцерну, а то, прошу, на буряк. Хліба не варто сіяти...
Пан Пужановський слухав і спроквола пихкав цигарку. Його пишні вуси якось розкуйовдились і обвисли, як коноплі, а посоловілі очі стомлено й байдуже кудись дивились. Нарешті він підняв голову, важко поглянув на Коломбицького й сказав:
— Все це добре, Вацлаве! Порядкуй, як краще. Все тобі доручаю...
— Що то є, прошу пана? А як сам пан?
— А я завтра виїжджаю. Всією родиною. Пришли зрання кількох чоловіка. Тільки мовчи сьогодні, чуєш?
— Слухаю пана,— і Вацлав похилив голову, сам покірно зігнувся.
— Як то можна^як то можна, прошу пана,— сказав Вацлав, одійшовши до порога.
— Так, голубе,— сумно відповів Пужановський,— не ті часи стали, не ті часи!
І пан Пужановський тихо одійшов до своїх покоїв.
А другого дня вранці стукали копитами два вороний коня, трусили білими лисинами, нетерпляче фиркали.
Закутались пані і пан, а маленьких дітей посадили напроти; пузаті чемодани важко звисали за спинкою саней. І ще довго в полі сіпали дві плями й кивали головами.
— Як то можна, то як то можна, прошу пана! Кинути госпо дарство, кинути майно! А що Коломбицький вдіє?
Вацлав ходив по двору, льопав себе руками й клопотався. По давній звичці заглядав до стайні, обори, вслухався, як худоба стиха жувала сіно, і йому ставало тоді журно.
— Бидло підвелося. Що то буде, прошу пана? Вечорами в небі вставали заграви, довго червоніли хмари,
горіли далекі фольварки. А на сусідній станції загупали набої — не чутно було ні гуркоту, чи гудків потягів.
За кілька день на фольварк прийшли селяни, ходили по двору, заглядали до худоби й захоплено гомоніли.
Пан Вацлав стежив за ними із своєї хатини. А між гуртом Семен Гнида щось розводив руками та гомонів дзвінко, співуче.
— Так отой рябенький ловкий такий бичок. Такий який ДО корів. У, там буда! Його неодмінно на плід зоставить. І ще оту лису кобилицю та вороного. Хороша порода, скажу я вам, братця. А то, значить, і поділить, кому біднішому. Нада, братця, по-божому, по справедливості.
Тоді пан Коломбицький зіскакував зі стільця, насував шапку й біг на двір.
— Семен Гнида, Семен Гнида. А бидло кляте! Пся крев! Оцей наймит, оце одоробало мою худобу ділитиме?
Семен Гнида був колись наймитом на фольварку. Та й тоді вже пан Коломбицький не міг бачити його спокійно, бо очі Семенові завжди дивились гостро й сміливо, бо Семен не знав шляхетного поводження.
— Семен Гнида, Семен Гнида —лайдак клятий, пся крев! І пан Коломбицький кипить від люті.
— Чого тобі треба тут? — суворо він питає Семена. Але Семен так захоплений цією радісною перспективою
великої Божої справедливості, що не помічає гнівного пана Коломбицького.
— Та це ми, Вацлаве Франковичу, нащот худоби балакаємо.
— Якої худоби? Чого тобі тут треба?
— Та оце ж панської, виходить, народньої.
— Якої народньої? Хто тобі сказав, що вона народня?
— Та я й сам знаю, Вацлаве Франковичу, тепер народня республіка, тепер усе народне!
— Народне, народне! Сам ти дурень народній! А ти знаєш, що мені наказано пильнувати тут, щоб і волосинка не пропала?
— Ну то звісно, як по закону. Тільки це не довго. Скоро вийде закон такий, щоб усе ділить.
— Закон! Ну то й жди свого закону! А поки що нічого лізти.
— А ви думали, що воно так і буде. Годі вже тягти з нас жили, минулося. Треба по-божому, по справедливості. Щоб не було неімущих.
— Ну, ще побачимо. А поки не лазь сюди, не твоє діло.
— Як не моє, коли мене обрали на це?
— Іди, йди собі.
Селяни поволі, збентежено виходять. А пан Коломбицький радіє: він таки справді смакує, хоч раз добре витурив з двору оце бидло. Та Семен Гнида засмучений. Знову одсувається Боже призволення.
І він думає: увечері засяде за Святе письмо й буде читати: як то ділити всім по справедливості добро "князів міра сего".
Січневі морози так міцно стиснули сніг, що під ногами скриплять навощені струни. А на сонці дрібними голками горять іскри. І небо теж у скалках — тільки на заході маленьким кендюхом застряла сиза хмара.
А там далі — сині, радісні простори.
На дворі фольварка скриплять дві пари ніг. Семен Гнида та пан Коломбицький ходять по двору, госпо-дарять, розмахують руками та все сперечаються.
— До посту треба давати худобі мішанку. А з посту тоді вже й сінця можна...— міркує лагідно Семен Гнида.
— Яке тобі діло? Чого ти лізеш сюди? Хто тебе прохав? — напирає на нього пан Коломбицький.
— Як хто прохав, Вацлаве Франковичу? Од народу приставлений... Потому мені тепереньки більше клопоту, ніж вам.
— Я за все відповідаю своєю головою,— з гідністю підкреслює пан Коломбицький.
— Та яке там головою. А на піст сінця, Вацлаве Франковичу, бо скотину треба підхарчувати на весняні роботи, щоб не захляла,— провадить своєї Семен.
Пан Коломбицький спинився, зиркнув на нього й плюнув.
— Піди ти батькові своєму скажи.— Й пішов.
Та Семенові байдуже — за народне діло можна й постраждать.
І він іде тоді до стайні, лащить корів і лагідно розмовляє з ними. А через фольварк проходить влада за владою: та все коней та харчів. І мовчки одводять їм всього потроху Семен Гнида та пан Коломбицький — тут вони в згоді.
І ось раз насунула ціла хмара війська, розташувалась у фольварку, забила стайні, клуні, услала сараною дворище.
— Та що то за військо, прошу пана: цигани не цигани, розбишаки не розбишаки. В одного якийсь очній мундир, у другого хутро, у третього попівська ряса. Той у якихось порваних черевиках, а в іншого блискучі кавалерійські чоботи! Що то за військо, прошу пана,— турбувався пан Коломбицький .
— Куди ви лізете, добродії? Чим мені харчувати вас, прошу пана?
— Какії тобі добродії! Віш ти, какой пан!