— Це не інакше, як від голоду.
Тоді Пампушка, червоніючи й ніяковіючи, пробелькотіла, звертаючись до чотирьох супутників, які все ще продовжували постити:
— Господи, так я ж просто не наважувалася запропонувати вам... Будь ласка, прошу вас.
Вона замовкла, боячись почути образливу відмову. Луазо взяв слово:
— Їй-богу, в таких випадках всі люди — браття і мусять допомагати одне одному. Та ну-бо, пані, без церемоній, погоджуйтесь, що там і говорити! Нам, можливо, й на ніч не вдасться знайти притулку. За такої їзди ми доберемося до Тота не раніше, ніж завтра опівдні.
Але всі вагались, ніхто не наважувався взяти на себе відповідальність за згоду.
Нарешті граф розв'язав питання. Він обернувся до зніяковілої товстухи і, прибравши позу вельможі, сказав:
— Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію, мадам.
Важкий був лише перший крок. Але коли Рубікон було перейдено, всі покинули церемонії. Кошик був спустошений. В ньому, крім курчат, був ще паштет з печінки, паштет з жайворонків, шматок копченого язика, красанські груші, понлевекський сир, печиво й повна банка маринованих корнішонів і цибулі, бо Пампушка, як більшість жінок, дуже любила все гостре.
Не можна було їсти провізію цієї дівчини і не розмовляти з нею. Тим-то почалася бесіда, спочатку дещо стримана, але потім все більш невимушена, бо Пампушка поводилась напрочуд добре. Графиня де-Бревіль і пані Карре-Ламадон, що мали певний світський такт, стали витончено люб'язними. Особливо графиня виявляла привітну поблажливість високопоставленої дами, яку не може скомпрометувати ніяке знайомство; вона була просто чарівна. Але дужа пані Луазо, наділена душею жандарма, лишалася неприступною; вона говорила мало, зате їла багато.
Розмова точилася, звичайно, про війну. Розповідали про жорстокість пруссаків, про хоробрість французів: ці люди, що рятувались від ворога втечею, віддавали належне мужності солдатів. Незабаром заговорили про особисті пригоди, і Пампушка з щирим хвилюванням, з тим запалом, який виявляють іноді такі дівчата, висловлюючи свої безпосередні пориви, розповіла, чому вона поїхала з Руана.
— Спочатку я думала, що зможу лишитися, — сказала вона. — У мене було повно запасів, і я вважала, що краще вже прогодувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Та коли я їх побачила, цих пруссаків, я вже не могла опанувати себе. Все в мені так і переверталося від злості, я проплакала цілий день від сорому. Ех, коли б я була мужчиною, я б їм показалаї Я дивилась на них з віконця, на цих товстих кабанів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не повикидала їм на голову всі меблі. Потім вони з'явилися до мене на постій, і я першому ж учепилася в горлянку. Задушити німця не важче, ніж будь-кого іншого! І я б його порішила, якби тільки мене не відтягли за волосся. Після цього мені довелось ховатися. А тільки-но трапилася нагода, я виїхала — і ось я тут..
Її багато вихваляли. Вона виросла в очах своїх супутників, які не виявили такої відваги; Корнюде слухав її із схвальною й прихильною усмішкою апостола; так священик слухає побожну людину, що славить бога, бо довгобороді демократи стали такими ж монополістами у справах патріотизму, як люди, що носять сутану, в питаннях релігії. Він, у свою чергу, заговорив доктринерським тоном, з пафосом, якого він навчився з прокламацій, що їх щоденно розклеювали по стінах, і закінчив красномовною тирадою, беззастережно розбивши "негідника Баденге" (2).
Але Пампушка відразу ж розгнівалась, бо була бонапартисткою. Вона почервоніла, як вишня, і, заїкаючись від обурення, сказала:
— Хотілося б мені побачити вас на його місці. Ох, і цікаво було б, нічого сказати! Адже' ж це ви й такі, як ви, його зрадили. Якби Францією керували такі гультяї, як ви, тільки й лишалося б, що тікати геть!
Корнюде зберігав байдужість, посміхався презирливо й згорда, але почувалося, що зараз оправа дійде до сварки; тут втрутився граф і насилу заспокоїв розгнівану дівчину, авторитетно заявивши, що всякі щирі переконання слід поважати. Водночас графиня і дружина фабриканта, що почували, як і всі люди привілейованого класу, несвідому ненависть до республіки і властиву всім жінкам інстинктивну пристрасть до мішурних і деспотичних урядів, відчули мимовільну симпатію до цієї повії, яка поводилася з такою гідністю і висловлювала почуття, такі схожі з їх власними.
Кошик спорожнів. Удесятьох його спустошили без великих зусиль і тільки пошкодували, що він не досить великий. Розмова точилася ще деякий час, хоча й стала менш жвавою після того, як покінчили з їжею.
Сутеніло; темрява поступово густішала; холод, завжди дошкульніший під час травлення, примушував Пампушку тремтіти, незважаючи на її повноту. Тоді пані де-Бревіль запропонувала їй свою грілку, в яку вже кілька разів зранку підкидала вугілля; та відразу ж прийняла пропозицію, бо ноги в неї зовсім змерзли. Пані Карре-Ламадон і Луазо віддали свої грілки черницям.
Кучер засвітив ліхтарі. Вони осяяли яскравим світлом хмарку пари, що коливалась над спітнілими крупами корінних коней, і сніг по краях шляху, пелена якого ніби розгорталась у рухливих відблисках вогнів.
Всередині карети вже нічого не можна було розрізнити, але раптом Пампушка і Корнюде заворушились, і панові Луазо, який вдивлявся у темряву, здалося, що довгобородий Корнюде рвучко відхилився, ніби одержавши беззвучного, але відчутного-таки стусана.
Попереду, на дорозі, помітили вогники. Це було селище Тот. Їхали вже одинадцять годин, а якщо додати сюди дві години, витрачені на чотири зупинки та на те, щоб погодувати коней вівсом і дати їм відпочити, виходило тринадцять. Диліжанс в'їхав у село і зупинився біля "Торговельного готелю".
Дверцята відчинилися. І раптом усі пасажири здригнулися, почувши добре знайомий звук: бряжчання шаблі, що волочилася по землі. І відразу ж різкий голос щось прокричав по-німецькому.
Незважаючи на те, що диліжанс стояв, ніхто в ньому не рушив з місця, наче всі боялись, що, як тільки вони вийдуть, їх одразу ж уб'ють. Тоді з'явився кучер з ліхтарем і раптом освітив до самої глибини карети два ряди переляканих облич з роззявленими ротами й витріщеними від здивування і жаху очима.