Проте він догнав їх обох вже біля виходу й зразу ж широко розчинив двері і сам перший вийшов.
Надворі тихо сіяв легенький покволий сніг. У світлі ліхтаря він гуляв і бавився пухкими метеликами, а десь далі в завулках і в глибині дворів стояла справжня сіро-задумана зимова ніч, хоч зі сходу вже дхнуло далеким молодим ранком.
Всі троє йшли вулицею. З-поза будинків з північного сходу зривалось на вітер.
Афонасопуло, перевалюючись на своїх кривих ногах, повів носом й смачно сказав густим горлово-хрипким голосом:
— Весна! їй-право, весна! Я, понімаєш, чую, як вона пахне. Ой, ті!
— А ти часом не з гончаків бува, Сопулько, що так далеко чуєш?
— Ой, ті, Дрохоса! Все шутіш!
Дрогодза на його слова гучно зареготав, але Цимуля раптом повернулась до Афонасопула й заговорила тим мрійливим щирим голосом, що буває тільки між молоддю:
— А я люблю весну. Справді! У нас оце тепер починають шуміти ліси по-новому, по-весняному. Провесна! Провесна! Розумієш, Христофорику, нема нічого кращого за провесну!
Афонасопуло, певне, впіймав цей розчулений тон і, підлагоджуючись легко під нього, сказав:
— Що тут провесна! У нас так це вже настояща весна. Ой, це, понімаєш, море зриває! Такі, понімаєш, криги гонить, розбиває. А як підхопить, понімаєш, з рибалками й понесе на Ахтирі... Ой ті чорт! Ну і, знаєш, море весною — так це щось особенне. Це, понімаєш, шумить, хвиля тобі грає, піна шумує, а в степу вітер тоже, понімаєш, шумить. Ой ті, що говорить, понімаєш!
Афонасопуло справді захопився й розчулено говорив хрипко-горловим голосом. Але до нього підійшов Дрогодза і, вдаривши по плечу, сказав:
— Ти що тут напулюєш, Сопулько! Брось, брат, наливать! Давай краще закуримо!..
Афонасопуло угнувся й, вивернувшись скоса, зневажливо поглянув на Дрогодзу.
— Сопулько! Не бузі! Чуєш? — закричав Дрогодза.— Диви, як розходився, куркулячий шматок.
— А ти чого лаєшся?
— А ти хіба не куркуль? Ти ж куркуляка, чорти б тебе забрали. Я не знаю, як ти ще держишся в нас. По-моєму, таке буржуазне сміття мітлою треба виганяти.
Але, певне, ці слова не дуже подобались Афонасопулові, бо він раптом на розі одної вулиці, вже майже на околиці міста, заходився прощатись. Він особливо сердечно й ґречно стиснув руку Цимулі, а прощаючись з Дрогодзою, хрипко й лукаво засміявся.
— Куркульня овеча! — навздогін йому крикнув Дрогодза, але Афонасопуло помахав рукою й додав:
— Ой ті, комісар!
Та втім, він зразу ж повернувся й спокійно пішов далі у глиб нічної темряви.
— Сволоч! Куркульня! Підлабузнюється, піндос солоний! Не люблю його,— сказав Дрогодза, коли вже Афонасопуло не стало видно.
— А чому? — наївно поспитала Цимуля.
— Підлабузнюється, сволоч,— стипендію хоче дістати!
— Ти! Ти всіх ненавидиш! Хотіла б я знати, кого ти любиш? — з досадою зауважила Цимуля.
— А наприклад, тебе?
— Ой! Аж страшно стало! Ти, може, справді задумав закохатись?
— А якби й так?..
— То це б світопредставленіє стало...— рясно засміялась Цимуля.
— А от я візьму й закохаюсь. Що ти робитимеш?
Та Цимуля з того тільки рясніш заходилась сміхом. І Дрогодза мерщій перемінив розмову й серйозно поспитав:
— Послухай! А де ж ти живеш?
— О, я далеко живу! В самий кінець міста.
— В кінець міста! Та не може бути! Так чого ж я тоді пішов?
Цимуля ж заливалась сміхом. Дрогодза йшов побіч неї й навмисно простакувато-підкреслено чухав потилицю:
— Ну, чи не пентюх я гречаний? Чого я сюди потьопався?
Вони заходили справді в кінець міста, повернули в придолинок і вибрались звідти по другий бік пригорка, де йшли тільки обірвані вулиці з ріденько розташованими будинками. Подекуди визирали обламки шпилів, чорні пащі баюр, і Дрогодза несміливо озирався й говорив:
— Чорт його знає! Як же тепер повертатимусь додому? На горі, як вони вийшли, здаля сіпонуло холодним вітром,
якісь голі кущі понад дорогою зашуміли самітно й безпомічно. Було порожньо й мертво.
На схід невиразно визначалась сіра пелена простору і Далека, ледве помітна в небі смуга задимлених лісів.
По обидва боки серед садів витикались самітні будинки. Дерева понад парканами з широкими розрослими коронами, тепер пухкими від снігу, стояли велично в урочисто-ясній задумі. Навкруги було тихо, сонно й радісно.
Цимуля раптом зірвалась і, густо застукавши об мерзлі дошки, побігла вперед. Добігши до першого ж будинку, вона схопила ручку дзвінка й заходилась люто шарпати.
Дрогодза нарешті доплівся і, поглянувши на будинок, занепокоєно поспитав:
— О, це вже тут! Постой, а що ж я тепер робитиму?
— А що? — прискаючи сміхом, обізвалась Цимуля.
— Ні, їй-богу! Як же я звідси піду?
— Та так і підеш, як сюди йшов!
— Ні, як хоч, Цимулько, а я звідси не піду!
Тоді вона знову голосно розреготалась, уся рвучись і майже навпіл перехиляючись від сміху. В коридорі нарешті хтось важко загрюкав чобітьми і, поспитавши, підійшов та заходився відчиняти двері. Цимуля повернулась до Дрогодзи й, погрозивши йому пальцем, кинула пошепки з властивою її місцевості вимовою:
— Ціц! Поцекай тут!
А сама мерщій ускочила в двері.
Дрогодза невдоволено знизав плечима й заходився ходити по дорозі. Його почав пробирати передранковий холод. Він тремтів, хукав у руки й сердито плювався, не знаючи, що далі робити.
В коридорі знову почулися кроки, і Дрогодза неохоче й ніяково підійшов до дверей.
— Іди швидше! Перебудеш до ранку!
І Цимуля знову приснула сміхом, але той сміх у цю мить видався особливо дружнім і сердечним.
На комоді блимала пузата гасова лампа, з глибини люстра над комодом визирали бірюзові просвіти, в хаті було приголомшено тихо й чуйно. І це зразу помітив Дрогодза й заходив боязко й нерішуче, прислухаючись, як зрадливо скриплять половиці. Він безпомічно озирнувся по кімнаті, поклав на вазу з фікусом кепі й нерішуче спинився.
До хати вскочила Цимуля й тихо поспитала:
— Може, хочеш їсти?
— Ні, не хочу!
— А може, будеш? В мене є булка й молоко! Хочеш? Тоді він якось розпачливо й досадно махнув рукою й
сказав:
— Ет, давай!
І справді йому подобалася ця таємнича вечеря в цій зрадливо-чуйній тиші, коли ця зовсім чужа й мало знана дівчина так дбайливо запрошує й через те здається без міри близькою.