– Та тріщина ж. Тому я й гадаю, що це двері до скелі, хоча й не бачу завіс.
– Так, справді, – сказала Дороті, тепер нарешті теж помітивши тріщину в скелі. – А оце хіба не дірка для ключа, Біліно? – і вона показала на глибокий круглий отвір з одного боку дверей.
– Звичайно. Якби тільки ми мали ключ, то могли б відімкнути їх і подивитися, що там усередині, – відповіла Руда Курка. – Може, там скарбниця, повна діамантів та рубінів, або купи блискучого золота, або…
– Це мені нагадало про той золотий ключ, що я підняла на березі, – сказала Дороті. – Як ти гадаєш, Біліно, підійде він до цієї дірки?
– Спробуй, то й побачиш, – відказала Курка.
Дороті пошукала в кишені на своєму платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дірку й повернула, щось різко клацнуло, а потім із суворим рипінням, від якого в дівчинки по спині пробіг мороз, кам'яна плита відхилилась уперед, ніби двері на завісах, і відкрила маленьку темну комірчину в скелі.
– Ненечко! – скрикнула Дороті, сахнувшись назад, скільки давала змогу вузька стежка. Бо в тісній кам'яній комірчині стояла людська постать – чи принаймні щось таке, що в сутіні скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Дороті, і тулуб у нього був круглий, ніби м'яч, а зроблений із начищеної міді. Голова, руки й ноги теж були мідні й причеплені чи підвішені до тіла досить своєрідно: суглоби захищали металеві накривки, ніби в обладунках стародавніх рицарів.
Воно стояло нерухомо і тільки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало світло.
– Не бійся, – сказала Біліна зі свого сідала. – воно неживе.
– Я бачу, – відказала дівчинка, перевівши дух.
– Воно зроблене з міді, як старий казанок у оборі в нас удома, – провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бік, щоб той предмет могли роздивитись обоє її круглих очей.
– Колись, – сказала Дороті, – я знала чоловіка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дік Рубач. Але він був живісінький, як і ми, бо народився справжньою людиною й дістав своє бляшане тіло потроху – зразу ногу, тоді палець, потім вухо – бо в нього часто траплялись нещані випадки з сокирою і він рубав сам себе дуже необережно.
– Гм, – чмихнула Курка, ніби не вірила в те, що почула.
– Але цей мідний чоловік, – провадила Дороті, дивлячись на нього зачудовано, – взагалі неживий, і мені цікаво, нащо його зроблено і чому його замкнули в такому чудному місці.
– Це загадка, – зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пір'я на крилах.
Дороті ввійшла до комірчини, щоб обдивитися мідного чоловіка з усіх боків, і раптом побачила картку, що висіла в нього між лопатками на мідному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було видніше, й сіла на кам'яну брилу прочитати, що там написано.
– Ну, що там? – цікаво спитала Курка.
Дороті прочитала картку вголос, вимовляючи довгі слова не без натуги. І ось що вона вичитала:
"Коваль, Бляхар і К°
Механічна людина патентованої подвійної дії, з надшвидкою реакцією, здатна думати й бездоганно говорити.
Споряджена нашим спеціальним годинниковим механізмом.
Думає, говорить, діє, робить усе, тільки нежива.
Виготовляється виключно на наших заводах у Евні, країна Ев.
Будь-які пошкодження переслідуються законом".
– Ото диво! – сказала Руда Курка. – І ти гадаєш, що все це правда, люба моя?
– Не знаю, – відказала Дороті; вона ще не дочитала. – Слухай далі, Біліно.
"Вказівки для користування:
Для думання: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під лівою пахвою (позначено "№1").
Для говоріння: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під правою пахвою(позначено "№2").
Для ходіння й дій: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір посеред спини (позначено "№3").
Примітка: гарантія бездоганної роботи протягом тисячі років".
– Ну, чудово! – вигукнула Руда Курка в подиві. – Якщо мідний чоловік уміє робити хоч половину цього, то він таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усі патентовані вироби.
– Можна накрутити його, – запропонувала Дороті, – та й побачимо.
– А де ж ключ від механізму? – спитала Біліна.
– Висить на гачку, де була картка.
– Ну, тоді випробуємо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що він уміє. Гарантія, кажеш, на тисячу років? Але ж ми не знаємо, скільки років він простояв у цій скелі.
Дороті вже зняла ключ із гачка.
– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказівки на картці.
– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тоді він почне думати, адже так?
– Атож, – погодилась Дороті й накрутила механізм номер один, що під його лівою пахвою.
– Щось нічого не видно, – критично зауважила Курка.
– Певне що ні: він же тільки думає, – сказала Дороті.
– Цікаво, про що ж він думає.
– Зараз накручу його мову, тоді він, може, розповість нам, – сказала дівчинка і накрутила механізм номер два. Механічний Чоловік, ворухнувши тільки губами, промовив:
– Доб-ро-го ран-ку, дів-чин-ко. Доб-ро-го ранку, на-ні Кур-ко.
Голос був трохи хрипкий і рипучий, слова вимовлялись моторошно, без зміни виразу; але й Дороті, й Біліна чудово зрозуміли їх.
– Доброго ранку, пане, – відповіли вони чемно.
– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механічний Чоловік тим самим монотонним голосом, що звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський міх. Отак іграшкові ягнята й коти пищать, коли їх надавити.
– Нема за що дякувати, – сказала Дороті. А потім спитала про те, що її найдужче цікавило: – А чого це вас замкнули у такому місці?
– Це дов-га іс-то-рія, – відповів Мідний Чоловік. – Але я роз-по-вім її ко-рот-ко.
Мене ку-пив у фір-ми "Ко-валь, Бля-хар і Комна-нія", що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Король краї-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку заби-вати сво-їх слуг до смер-ті. Та мене він не зміг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. To-му все йо-го бит-тя ме-ні не шко-дило, а тіль-ки на-чи-щало моє мід-не ті-ло.
Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину і де-ся-тьох пре-гар-них ді-ток: п'я-тьох хлоп-чи-ків і п'ять дів-ча-ток, – але в на-паді люті він про-дав їх усіх Ко-ролю Номів, а той сво-їми ча-рами обернув їх у ін-ші по-доби й по-ста-вив у сво-єму підзем-ному на-лаці як при-красу по-коїв.