– Я, – злісно проіржала Кобилиця. – Ви краще не чіпайте Дороті, а то ще раз хвицну!
– Це ми ще побачимо, – відказав Король, помахав рукою на Кобилицю й вимовив чарівне слово. – Ага! Зараз побачимо, як ти рухатимешся, дерев'яна розкаряко!
Та, незважаючи на всі чари, Кобилиця рухалась; і рухалась вона до Короля так швидко, що він не встиг відскочити. Гуп! – гупнули об його круглий тулуб дерев'яні копита, Король злетів у повітря й упав на голову своєму Воєначальникові, а звідти плазом хряпнувся додолу.
– Овва! – сказав Король сторопіло, сидячи на підлозі. – Цікаво, чого це мій чарівний пояс не подіяв?
– Бо ця почвара дерев'яна, – нагадав Воєначальник. – А ваші чари на дерево не діють, ви ж самі знаєте.
– А, я про це й забув, – сказав Король, підвівся й пошкутильгав до трону. – Ну дарма, не чіпайте дівчиська. Воно від нас не втече.
Воїни, досить-таки збиті з плигу цією пригодою, знов вишикувались, а Кобилиця прогарцювала через залу до Дороті й зайняла позицію біля Голодного Тигра.
В ту мить двері, що вели до палацу, відчинились, і перед очима всіх з'явились люди з Еву й люди з Озу. Вони сторопіло зупинилися, побачивши воїнів та розгніваного Короля Номів, що сидів посеред них.
– Здавайтеся! – гучним голосом закричав Король. – Ви мої бранці.
– Овва! – відрубала Курка зі Страхопудового плеча. – Ви ж обіцяли мені, що випустите мене й моїх друзів без перешкод, коли я вгадаю їх. А ви завжди дотримуєте обіцянок.
– Я сказав, що випущу вас без перешкод із палацу, – відказав Король. – І таки випустив, але не зі своїх володінь. Ви мої бранці, і я вкину вас усіх у свою підземну в'язницю, де горять вулканічні вогні й повсюди тече розтоплена лава, а повітря гарячіше за синій вогонь.
– Ну, коли так, то мені кінець, – скрушно мовив Страхопуд. – Один малесенький вогник – байдуже, синій чи зелений, – і з мене лишиться жменька попелу.
– То ви здаєтеся? – спитав Король.
Біліна шепнула щось на вухо Страхопудові, і той усміхнувся й засунув руки в кишені на курточці.
– Ні! – хоробро відповіла Озма Королю. А потім звернулась до свого війська: – Вперед, мої браві вояки, і бийтесь за свою Правительку й за себе до смерті!
– Пробачте мені, ясновельможна Озмо, – відказав один з Генералів, – але я відчув, що й сам, і всі мої брати-офіцери хворі на серце, і найменше хвилювання може вбити нас. А в бою ми легко можемо схвилюватись. Чи не краще для нас уникнути цієї грізної небезпеки?
– Вояки не повинні хворіти на серце, – сказала Озма.
– Гадаю, що рядові вояки й не хворіють, – пояснив інший Генерал, глибокодумно підкручуючи вуса. – Коли Ваша ясновельможність бажає, ми накажемо нашому рядовому атакувати отих вояків.
– Накажіть, – погодилась Озма.
– Вперед! – в один голос закричали всі Генерали.
– Вперед! – заволали Полковники.
– Вперед! – загорлали Майори.
– Вперед! – скомандували Капітани.
Тоді Рядовий нахилив списа й кинувсь, як шалений, на ворога.
Командир Номів був такий ошелешений цією несподіваною атакою, що забув скомандувати своїм воїнам відбити її, і десятеро Номів у першій шерезі, які стояли навпроти списа Рядового, попадали додолу, наче іграшкові солдатики. Спис не міг пробити сталевих панцерів, тому вояки поспиналися знов на ноги, але Рядовий тим часом повалив другу шерегу.
Тоді Командир Номів рубонув по спису Рядового бойовою сокирою, перебив ратище й вибив його з рук, і Рядовий не міг більше битися.
А Король Номів устав з трону й протиснувся крізь своїх воїнів наперед, аби бачити, що там діється. Та коли він з'явився перед Озмою і її друзями, Страхопуд, ніби розбуджений до дії відвагою Рядового, вихопив з правої кишені одне з Біліниних яєць і пожбурив ним прямо в голову маленького Владаря.
Яйце влучило тому в ліве око, розбилось і залило обличчя, чуприну та бороду своїм липким вмістом.
– Рятуйте! Рятуйте! – верещав Король, згрібаючи пальцями з обличчя білок і жовток.
– Яйце! Яйце! Тікай, хто хоче жити! – заволав Командир Номів сповненим жаху голосом.
Ох і тікали ж вони! Намагаючись уникнути смертельної отрути з жахливого яйця, Воїни-Номи збивали один одного з ніг, перечіпались, падали, і ті, котрим не щастило пропхатись на кручені сходи, падали з балкона у велику печеру внизу, валячи додолу тих, котрі стояли вишикувані там.
Король іще стояв і кричав "рятуйте", а в його тронній залі вже не лишилося жодного Воїна, і перше ніж Владар спромігся протерти від жовтка ліве око, Страхопуд уліпив друге яйце йому в праве, зовсім засліпивши його. Король не міг тікати, бо не бачив, куди бігти, а тому стояв на місці й кричав, і репетував, і верещав у ганебному переляку.
Поки все це діялося, Біліна перелетіла до Дороті, сіла Левові на спину й квапливо зашепотіла дівчинці на вухо.
– Зніми з нього пояс! Зніми з Короля Номів пояс із самоцвітами! Він розщібається ззаду. Швидше, Дороті, швидше!
ДОЛЯ ЗАЛІЗНОГО ДРОВОРУБА
Дороті послухалась. Вона зразу підбігла ззаду до Короля Номів, що все намагався стерти яйце з очей, умить розщібнула на ньому розкішний пояс, усипаний самоцвітами, й вернулася з поясом у руці на своє місце між Тигром і Левом, а там, не знаючи, де подіти той пояс, защібнула його на своєму тонкому стані.
І тут якраз Головний Лакей вбіг із мискою води та губкою й заходився змивати яйце з обличчя свого пана. Врятовані стояли й дивились; і коли за кілька хвилин до Короля вернувся зір, він насамперед втупив злісний погляд у Страхопуда й вигукнув:
– Ну, ти мені за це заплатиш, напханий сіном бовдуре! Ти хіба не знаєш, що яйця – отрута для номів?
– Та я вже бачу, – відказав Страхопуд, – що вони вам не корисні, хоча й не розумію, чому.
– Яйця були свіжісінькі, з гарантією, – докинула Курка. – Ви б мали радіти, що дістали їх.
– Я оберну вас усіх на скорпіонів! – гнівно закричав Король і почав махати руками та муркотіти чарівні слова.
Але ніхто в скорпіона не обернувся, і Король зупинився й здивовано втупився в них.
– У чому річ? – спитав він.
– Та на вас же нема вашого чародійного пояса, – підказав Головний Лакей, уважно оглянувши короля. – Де він? Що ви з ним зробили?
Король Номів лапнув себе за стан, і його сіро-буре обличчя побіліло, як крейда.