Анатолій ДАВИДОВ
ОЗИВАЙКО
МІСЯЦЬ ТИШІ
Люблять вихованці дитсадка, коли їх перевідують шефи-жовтенята: гуртом цікаву книгу прочитають, витинанку склеять, нову пісню розучать... А коли з жовтенятами приходить їхній командир шестикласник Петько Чебрець, радість неабияка — той стільки казок знає, що може добу розповідати або ще й довше!
Тож і цього разу, тільки-но Петько з жовтенятами переступили поріг дитсадка, діти відразу потягли його до кімнати казок. Повсідалися півколом на великому пухнастому килимі, тільки очі блищать.
— Ви про Озивайка чули? — запитує у дітей Петько.
— Ні,— за всіх одказує Тарасик.— Розкажи!
— Нічого б і я не знав про Озивайка, коли б не потрапив був у халепу: взимку в заметіль заблукав у лісі. Думав, пропаду, та, спасибі, Озивайко допоміг, вивів мене на узлісся.
— Що ж то за Озивайко, невже й морозу не боїться? — дивується Тарасик.
— Нічого Озивайко не боїться — ні морозу, ні спеки, ні бурі, ні блискавки! — продовжує Петько.— Бо казковий він. Чули про лісовичків, які у дрімучих лісах мешкають? Оберігають від напасті птахів, звірів, дерева й кущі. Хто їх покличе, відразу ж відгукнуться, завжди на допомогу прийдуть. Отакий і Озивайко. Відтоді як мене врятував, ми з ним — нерозлийвода.
— Вигадуєш! — Тарасик недовірливо глянув на Петрика.— Де ж це було, щоб лісовички з казки виходили? Та ще й з людьми дружили!
— З Озиваиком увесь наш шостий клас дружить: він не раз нас у ліс водив і таке показував, що самі нізащо того не побачили б. Хочете — і вас з ним познайомлю!
До лісу йти недовго. За якихось півгодини були вже там.
— Озивайко! Де ти?
— Тут я! — з-під розлогих кущів ліщини вийшов русявий хлопчик у зеленому вбранні.— Знову, Петю, гостей привів? — привітно всміхнувся.
Діти од несподіванки заніміли, тільки Тарасик протиснувся наперед і простяг лісовичкові долоню:
— Давай знайомитися!
...Невдовзі Озивайко запросив дітей на прогулянку.
— Вам Петько, гадаю, сказав, що червень — місяць тиші? — мовив. Діти одразу ж притихли.
— А чому він так називається? — пошепки запитала Маринка.
— Поясню, тільки пообіцяйте, що не галасуватимете в лісі.
— Обіцяємо! — тихенько сказали малі. Немовби легенький вітерець прошелестів...
— Та перш ніж до лісу йти,— сказав Озивайко,— зроблю вас, друзі, невидимими. Тоді вже напевне жодного звіра чи птаха не сполохаємо.
— Як це — невидимими зробиш? — не на жарт злякався Тарасик.
— А ось так! — Озивайко плеснув у долоні — й нікого не стало видно. Навіть Петька!..
— Озивайку! — ще тихіше прошепотів Тарасик.— А невидимим можна говорити?
— У лісі — ні! — впевнено відказав лісовичок.— А так — скільки завгодно.— І повів усіх стежиною в глиб лісу.
Тарасик оступився, ненароком на когось наштовхнувся (не видно ж!) і впав на кущі. Звідти одразу пташка випурхнула.
— Отакої, хлопче! — обурився Озивайко.— Ледве не наступив на соловейка!
— А що він там робив? — поцікавилась Оксанка.
— Як це що? — здивувався Озивайко.— Пташенят висиджував у гнізді.
— А яке воно у солов'я?
Озивайко глянув на сполохану Тарасиком птаху, що сіла на сусідньому дереві, й промовив:
— Хіба не бачите його ось тут на землі, між коріння?
— Справді, гніздечко,— зраділа Маринка,— ще й четверо яєчок у ньому! Всі замовкли. Соловейко, заспокоївшись, знову сів на місце. Діти навшпиньках рушили геть.
— Тепер збагнули, чому червень — місяць тиші? — запитав лісовичок, коли відійшли досить далеко.
— Бо в цей час птахи пташенят висиджують,— прошепотів Тарасик.
— А є такі, що вже малят вигодовують,— продовжував розповідь Озивайко.— Ось погляньте вгору! Що там?
— Шпаківня,— здивувалась Маринка.— Звідки вона в лісі взялася?
— Ваші шефи — піонери — почепили. Зараз у ній шпаки аж семеро пташенят вивели.
Тут і шпак нагодився. Тільки-но підлетів до отвору, а звідти висунувся широко розкритий дзьобик. Шпак сунув туди принесене і полетів.
— Ох і їдять же ці пташенята! — сказав Петько.— За день майже чотири сотні комах, гусениць, равликів приносять їм дорослі птахи. Уявляєте, скільки шкідників вони знищують? Від цього лісу велика користь!
— Пташенята не лише у шпаків вивелися,— вів далі Озиваико,— а й у граків, синиць, дятлів, які літають без перепочину в пошуках харчу: треба діток годувати, щоб швидше росли. І у звірів також з'явилося потомство — підростають козенята, вилазять з нір лисенята, гріються на сонці борсученята. Хочете, покажу, як вони це роблять?
— Хочемо! — голосно гукнув Тарасик і, хоч не бачив виразу Озивайкового обличчя, зрозумів, що завинив, і знітився.
...Борсученят побачили на крутосхилі яру, порослого чагарником. Троє звіряток лежали поблизу входу до нори. Кумедні такі. Час від часу вони переверталися з боку на бік, як справжні пляжники. Діти хотіли підійти ближче, та Озиваико не дозволив — навіщо, мовляв, лякати! І все ж таки у когось під ногами лунко тріснула суха гілка. Одразу ж із нори вискочив дорослий борсук і хутко позаштовхував малят у схованку.
А невдовзі побачили ще одне диво: дика качка вела кудись свій виводок — десь із десяток пуховичків.
— Куди це вони йдуть, як тут опинилися?
— Знаю я цю качку,— пояснив Озиваико,— вона виводить каченят у дуплі невисоко над землею і одразу йде з ними до води: там і харч, і безпека.
У лісі тихо. Коли це щось як закаркає, як застрекоче!
— Хто це? — кинулися всі до Озивайка.
— Зараз побачимо,— лісовичок підвів їх до старезного дуба, під яким клу-бочилася зграя сорок і ворон.
Підійшли ще ближче й помітили на гілці великого птаха.
— Вухата сова! — упізнав Петько.— Тільки чого це сороки та ворони напали на неї?
— З пугачем переплутали,— усміхнувся Озиваико.— Той іноді малят у птахів краде, а ця сова мишами та полівками живиться. За літо близько тисячі їх знищує. Отож зважте, яку користь дають сови, якщо одна полівка з'їдає за літо майже кілограм зерна!
— Ти диви, скільки зерна зберігає нам сова — майже тонну! — аж охнув Петько.— Чого ж тоді, Озивайку, дивишся спокійно, як ті розбійниці над нею збиткуються?
Озивайко щось гукнув до сови, та знялася з гілки й полетіла в зарості молодих ялин.
— Сови,— сказав Озивайко,— полюють уночі. Тоді, коли хижі птахи сплять...