З-під свитини на щоку їй виліз павук і швидко зник за подушкою. Лук'ян здригнув, зняв картуз, перехрестився. Потім обшарив постіль, знайшов під подушкою вузлик з дрібними грошима й закам'янів... Не повертаючи голови, Одарка тихо промовила:
— Поклади... Ті гроші — на труну собі бережу.
З рук випала ганчірка з дрібними мідяками. Він підійняв їх з землі, поклав біля Одарки.
— Та хіба я беру їх! Нащо мені ваші гроші? Хлівець, кажу, думаю ламати, то ви не гнівайтесь.— Густий піт укрив Лук'янів лоб. Витер його рукавом,-лагідно спитав:—Може, до лікарні вас одвезти?
— Не приймуть... Ходив колись син, просив... Відмовили...
— То син, а то я попрошу.
Одарка нічого більше не говорила. Суха рука її з плетивом жил біліла на подраній свитині.
Тихенько, наче від покійника, вийшов Лук'ян за двері. Того ж дня на своїх конях одвіз стару до лікарні.
Не видно було в Озерянах і онуків. Може, просили милостиню на інших вулицях, може, проти зими, пішли на хутори розшукувати матір,— тільки не потрапляли сироти на очі Лук'я-нові.
Яблуньки були посаджені. День за днем ставало холодніше. Задубіла земля. Прикрив її перший сніжок, хоч річка ще не замерзла.
Берегом ходив Лук'ян, з дерев'яного совка розсипав зерно, приманюючи з острівка ситих качок. Ось уже кілька днів вони не з'являються до двору.
Над річкою неслося різке кахкання водоплавної птиці. По той бік річки прослався луг з копицями сіна, обкиданого снігом. Чорною смугою за ним простягнувся ліс, у якому де-не-де жовтіли окремі дерева зимового дуба, зеленіли поодинокі сосни.
Туди, звиваючись поміж берегами, лягла Ворскла. Та Лук'я-нову увагу привернула до себе стара верба. Під нею втопився його сусід. Оця глибока вода навіки закрила наймитські очі. Неприємно тут залишатись. Це місце навівало Лук'янові страшні спогади.
"Хіба ж я винен? Хіба я посилав його топитися",— думав він, оглядаючи воду. А вода спокійно текла між засніженими берегами і здавалася чорнішою, ніж завжди.
"Понесло ж його в таку глибину! Тут і дна не дістанеш".
У слобідській церкві задзвонили до ранньої. Лук'ян скинув шапку, перехрестився та й пішов швиденько геть від верби.
"Треба буде свічку поставити за упокой душі".
Церковний сторож старанно видзвонював на дзвіниці, і звуки пливли в найглухіші закутки села, віддавалцеь луною в лісових хащах. До церкви, обсадженої деревами, ішли люди, вклоняючись "вратам", що над ними невідомий богомаз намалював двох апостолів — Петра і Павла.
Біля входу стояли в обідраній одежі жебраки, сиділи каліки, просячи милостиню в прихожан.
Спираючись на грушеву паличку, до церковної огради увійшла жінка. Потяглися до неї жебрацькі руки.
— На каліцтво — копієчку...
Жінка не зайшла в церкву, а стала поруч літньої жебрачки. Та, пильно оглядаючи її, сказала:
— Одарка? Боже мій, я вже думала, що й кісточки твої зотліли.
— Не дає мені бог смерті... Вигоїли мої пролежні та й виписали з лікарні. Нема куди мені податися.— Вона замовкла. Одягнена в драну свитину й старенькі чоботи, Одарка зовні не відрізнялася від решти жебраків.
Коли забрали її в лікарню, Одарка думала: надійде смерть, поховають її на кладовищі поруч каплички. Та смерть не надходила. Добрий догляд в лікарні не дав старій жінці померти.
Несподівано чиясь рука торкнула Одарку за лікоть, і вона відчула в своїй долоні копійку.
— За убієнного солдата Миколу.— Зажурена молодиця пішла до церкви, а Одарка широко перехрестилась, прочитала молитву "за упокой" і затиснула мідну монетку в долоні. Потім дав їй копійку чоловік у свитці, сказавши:
— За упокой Петра.
Одарка пригадала Петрика і Варку. Скучила за ними бабуся. Розпитувала вже й дітвору на вулицях, запитувала і в дорослих, але ніхто нічого не міг сказати їй про онуків.
Закінчилася рання. Спорожніла церква. Розійшлися жебраки.
Чи мороз надворі, чи вихрить метелиця — однаково, спираючись на грушеву палицю, ішла Одарка до церкви в суботу і в неділю. Ходила навіть і в будні дні — середу й п'ятницю, коли піп правив акафісти по убіенних солдатах на германській війні.
Одарка знала всіх сільських жінок. Більша частина з них купувала копійчані свічечки, ставила їх на підсвічник перед іконою великомученика Пантелеймона і гаряче молилась. Нещасливі матері, нещасливі вдови виливали свою тугу. У схилених постатях, в скорботних очах світилось незміриме горе, безнадійність...
Сьогодні холодно. Великі церковні вікна вкрилися візерунками. З самого ранку мете й мете сніг. По засніженій дорозі важко йти Одарці. Кілька разів спинялася. Перепочине трохи та й знову простує далі. Ледве добралася з церкви до землянки. Затопила в грубці, поставила у чавунчику картоплю, коли чує: стукнув хтось у двері.
"Може, вітер?" — подумала Одарка.
Ось уже третій тиждень, як живе вона тут, а ще й досі ніхто до неї не заходив. Та й нікому заходити.
Знову хтось стукнув знадвору. Підійшла до дверей, відчинила їх.
— Бабусю! — скрикнула дівчинка, і холодні рученята обвили бабусину шию.
— Варко!.. Ти... вернулася...— говорила схвильовано бабуся, обіймаючи онуку.
— А де ж Петрик?
Дівчинка скинула з себе пальтечко, поклала на лаві торбинку з шматками хліба.
— Нема Петра,— сказала вона.— Помер... Милостиню ми по хуторах збирали, а він занедужав... Там його над дорогою й закопали.
Бабуся нічого більше не розпитувала, сіла до грубки, підкладала дровця, а на руки їй падали рясні сльози.
— Пиріжка мені приносив м'якенького...
Варка обняла бабусю.
— Я така рада, бабусенько, така рада, що вас розшукала.
— Сідай же та грійся. Бач, ноженята червоні. Розповідала Варка, як вони з Петром блукали по хуторах,
як погано їм давали милостиню, гнали з хат, не пускали почувати, і восени не раз доводилося їм спати просто надворі. Може, тоді й застудився Петро.
Варка дивилася на вогонь. Тихо сиділа бабуся, слухаючи сумну розповідь.
— Зосталась я сама. Плачу... Куди йти? До кого? Почала маму шукати. Обходила не один хутір, і нема. Ніде нема... Вирішила в слободу повернутись. А тут мені дівчата сказали: бабуся твоя живе в землянці. То я ніг під собою не чула — так поспішала до вас, бабусенько.
Шорстка бабусина долоня гладила м'яке волосся онуки.