Овід

Етель Ліліан Войнич

Овід

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Артур сидів у бібліотеці духовної семінарії в Пізі і переглядав купу рукописних проповідей. Був гарячий червневий вечір. Вікна стояли розчинені навстіж, віконниці були напівприхилені. Отець ректор, канонік2 Монтанеллі, відірвався на хвилину од писання і з любов'ю поглянув на схилену над паперами чорняву голову.

— Що, не можеш знайти, саrino3? Ну, не треба, я напишу заново. Мабуть, ця сторінка десь загубилась, і я тільки даремно забрав у тебе стільки часу.

Голос у Монтанеллі був тихий, але дуже глибокий і густий, з срібною чистотою тембру, яка надавала його мові якоїсь особливої чарівності. Це був голос природженого оратора, багатий на відтінки. Коли канонік говорив з Артуром, тон у нього був завжди ласкавий.

— Ні, padre4, я мушу знайти. Я певен, що ви поклали її тут. А заново ви ніколи не напишете так само.

Монтанеллі знов узявся до роботи. За вікном ліниво гудів сонний хрущ, по вулиці лунав протяжний сумовитий крик продавця фруктів: "Суниці! Суниці!"

1 П і з а — місто в Тоскані, один із найбільших центрів італійської культури.

2 Канонік — старший ксьондз, член капітулу — колегії духовний осіб при монастирі або соборі.

3 Саrino — любий.

4 Padre — отче.

— "Про зцілення прокаженого" — ось вона!

Артур перейшов кімнату тим м'яким нечутним кроком, що завжди дратував його домашніх. В цьому невеличкому, тендітному хлопцеві, більше схожому на італійця шістнадцятого століття, ніж на юнака з буржуазної родини тридцятих років, від довгих вій і чутливого рота до маленьких рук і ніг — усе було занадто витончене, занадто ніжне. Коли Артур сидів спокійно, він скидався на гарненьку дів­чин, переодягнену в хлоп'яче вбрання, але коли він рухався, його гнучкість і спритність нагадували приручену пантеру з захованими пазурами.

— Та невже? Що б я робив без тебе, Артуре?

У мене б завжди все пропадало. Ну, я вже більше не буду писати. Ходім у сад, я допоможу тобі ро­зібратис у твоїй роботі.

Покажи, що ти там не зрозумів?

Вони вийшли в тихий, тінявий монастирський

сад. Семінарія містилась у будинках старого домі­ніканськог монастиря, і двісті років тому його квадратний двір мав охайний вигляд. Між рівнень­ким грядками росли акуратно підстрижені кущі розмарину й лаванди. Одягнені в біле монахи, що колись доглядали ці квіти, тепер лежали поховані й забуті, але запашні трави все ще цвіли в тихі літрі вечори, хоч ніхто вже не збирав їх на ліки. Дерен пробився в щілинах між плитами, і колодязь серед двору заріс папороттю. Троянди здичавіли, і їх довгі, поплутані стебла повзли через стежки; на грядках червоніли маки; висока наперстянка схилялась над переплутаною травою, а стара виноградна лоза, кину та напризволяще, звисала з гілок занедбаного кизи­ловог дерева, яке з сумовитою упертістю повільно похитувало ряснолистою головою.

В кутку височіла величезна магнолія, мов вежа з темно-зеленого листя, покроплена де-не-де молочно-білим цвітом. Коло дерева стояла грубо зроблена де'яна лавка. Монтанеллі сів на неї.

Артур вивчав філософію в університеті і, коли на­трапля на важкі місця в книзі, звертався за пояснен­ня до padre. Монтанеллі був для нього універсаль енциклопедією, хоч хлопець не вчився у нього в семінарії.

1 Домініканці — давній католицький чернечий орден.

— Ну, мабуть, я піду,— сказав Артур, коли трудне місце було роз'яснене.— Я вам не потрібний?

— Сьогодні я більше не працюватиму, але я хотів би ще посидіти з тобою, якщо в тебе є час. — Ну, звичайно!

Артур сперся об дерево і глянув крізь темну зе­лен на перші бліді зорі, що замерехтіли в глибині спокійного неба. Від матері, уродженки Корнуеллу, він унаслідував мрійні, таємничі очі, темно-сині з чор­ним віями. Монтанеллі відвернувся, щоб їх не ба.

— Ти якийсь стомлений, друже,— сказав він.

— Що ж робити...

У голосі Артура теж вчувалася втома, і Монтанел­л зразу помітив це.

— Тобі не слід було так швидко повертатися до коледжу. Від безсонних ночей коло хворої ти вкрай знесилився. Шкода, що я не наполіг, щоб ти добре відпочив, перш ніж виїхати з Ліворно.

— Ні, padre, з цього нічого не вийшло б. Після смерті матері я не міг лишатися в цьому злощасному домі. Джулі довела б мене до божевілля.

Джулі була дружина його старшого зведеного бра­т і давній його ворог.

— Та я й не хотів би, щоб ти лишався з своїми ро­дичам,— лагідно відповів Монтанеллі.— Я знаю, що для тебе це було б найгірше. Але чому ти не прийняв запросин твого приятеля-англіиця? Погостював би в нього з місяць, а тоді знову повернувся б до праці.

— Ні, padre, я не міг. Уоррени дуже щирі, добрі люди, але вони мене не розуміють. Вони жаліють мене,— я бачу це по їхніх обличчях. Вони пробува­л б утішати мене, говорили б про матір... Джемма, звичайно, не така; навіть ще як ми були малі, вона завжди знала, чого не слід казати. Але інші... Та й не тільки це...

— А що, сину мій?

Артур зірвав кілька квіток наперстянки і нервово зім'яв їх.

— Я не можу жити в цьому місті,— сказав він, тро­х помовчавши.— Там крамниці, де вона купувала

мені малому іграшки, набережна, по якій ми гуляли

Корнуелл — графство в Англії.

вдвох, поки вона тяжко не захворіла. І так скрізь, куди Ç я не пішов. Кожна дівчина на базарі пропонує мені купити квіти — нащо вони мені тепер! І потім кладовище... Ні, мені треба було виїхати звідти, над­т тяжко бачити все це.

Артур замовк, розриваючи на клаптики дзвіночки наперстянки. Запанувала довга, глибока тиша, і він глянув на padre, дивуючись, чому той нічого не від­повіда.

Під магнолією вже темнішало, і все навколо здавалося тьмяним, невиразним. Проте надворі було ще досить ясно, щоб помітити мертву блідість на об­личч Монтанеллі. Він сидів, понуривши голову, і міцно держався правою рукою за край лавки. Артур одвів очі в побожному здивуванні перед цією вели­ко душею.

"Боже мій,— подумав він,— який же я нікчемний і егоїстичний проти нього. Якби моє горе було його власним, він не міг би відчути його глибше".

Монтанеллі підвів голову і оглянувся навколо.

— Я й не наполягаю, щоб ти їхав туди, особливо тепер,— промовив він дуже ласкаво,— але обіцяй мені, що добре відпочинеш під час літніх канікул. Мабуть, тобі краще буде поїхати десь далі від Ліворно. Я не хочу, щоб ти розладнав собі здоров'я.