Удень в лісі завжди можна з'ясувати напрямок по корі дерев. Цей прийом добре відомий лісовим мисливцям. Але зараз було надто темно. Втім, Гікмен стверджував, що навіть уночі здатен безпомилково визначити, де південь і де північ, і я помітив, що він обмацує стовбури дерев. Мисливець переходив від одного дерева до іншого, наче прагнув підтвердити свої спостереження, та через якийсь час стиха звернувся до свого товариша, і в його голосі вчувалося збентеження і здивування:
– Що за чудасія, Джиме? Відтоді як ми з тобою були тут востаннє, дерева геть змінилися. На них немає кори, таке враження, наче вони начисто обдерті.
– Еге ж, вони і справді дивні, але я гадав, що це мені здалося.
– Та ж ні! З ними і справді щось не так. Я пам'ятаю ці ялини – зараз вони сухі сухісінькі. Дай но я подивлюся на їх голки.
Гікмен підняв руку і зірвав одну з довгих гілок, що нависали над нами.
– Он воно що! – вигукнув він, обламуючи голки. – Тепер я розумію – це все клятий хробак. Дерева загинули. Що тепер робити? Тепер я можу знайти ставок не краще за будь якого з цих молокососів.
Це зізнання дуже неприємно вразило нас. Ми потерпали від спраги, а тепер виявилося, що зникла надія вгамувати її.
– Чекайте! – за мить промовив Гікмен, копнувши свою конячку каблуком у ребра. – Ще не все втрачено. Якщо вже я не можу довести вас до ставка, нас приведе туди моя розумна скотинка… Агов, стара, – звернувся він до своєї кобили, – знайди но нам воду! Уперед!
Стиснувши колінами боки своєї "скотинки", Гікмен пустив поводи, і ми знову рушили вперед, мало сподіваючись на інстинкт мовчазної істоти.
Однак невдовзі всі зрозуміли, що коняка відчула воду. Гікмен уже оголосив про це, а він знав це так само добре, ніби вона була його собакою, що натрапила на слід оленя. Вона витягнула морду і час від часу нюхала повітря. При цьому кобила йшла прямо, наче переслідувала певну мету.
У нас уже з'явилася надія, та раптом Гікмен зупинив свою коняку. Я під'їхав до нього дізнатися, в чому річ. Він мовчав, очевидно глибоко замислившись.
– Чому ви зупинилися? – поцікавився я.
– Нам треба тут зачекати.
– Навіщо? – в один голос запитали добровольці, які під'їхали до нас.
– Їхати вперед цим шляхом небезпечно. Можливо, ці лиховоди біля колодязя. Тут немає іншої води, а їм також пити закортіло. Якщо вони почують, що ми під'їхали, то знову махнуть у кущі, і шукай вітру в полі! Ви стійте тут, а ми з Джимом прокрадемося вперед і розвідаємо, що і як. Я тепер знаю, де ставок: до нього зовсім близько.
Якщо індіанців там немає, ми одразу ж повернемося, і тоді можете вирушати на водопій.
Усі погодилися з цим мудрим планом. Мисливці спішилися і обережно пішли вперед.
Я висловив бажання піти разом з Гікменом і його товаришем. Вони не заперечували – моє лихо давало мені беззаперечне право очолити похід. Я залишив коня під наглядом і приєднався до мисливців.
Ми тихо ступали по землі, товсто устеленій м'якою хвоєю, що заглушала шум кроків. Згодом вступили у рідколісся, що дало змогу досить швидко просуватися. За десять хвилин ми були вже далеко від наших друзів. Ми намагалися не збитися з правильного шляху, та раптом таки здалося, що збилися. І саме в цю мить, на мій подив, крізь густе листя ми побачили, як удалині мерехтить вогонь. То було полум'я багаття.
Гікмен одразу розпізнав, що це багаття розвели індіанці на привалі. Спершу ми поривалися розвернутися і покликати товаришів на допомогу. Але, трохи поміркувавши, вирішили підійти якомога ближче, щоб упевнитися, чи справді то табір ворога.
Тепер ми вже не йшли, а кралися поповзом, намагаючись триматися в тіні. На галявині палав вогонь. Мисливці пам'ятали, що тут мав бути ставок. І справді, ми побачили блискучу водну гладінь. Ми підійшли дуже близько, тож тепер добре бачили всю галявину. Коні були прив'язані до дерев, а навколо багаття лежали люди. Вони не ворушилися – вбивці міцно спали.
Біля вогню в сідлі сидів чоловік. Мабуть, він не спав, хоча голова схилилася на коліна. Вогонь осявав його бронзове обличчя. Можна було б розрізнити його риси і колір обличчя, якби їх не приховали фарба і пір'я. Це обличчя здавалося малиново червоним, три великих чорних страусових пера звисали з голови біля скронь, так що їх кінці майже торкалися його щік. Це символічне пір'я пронизало мою душу гострим болем: я знав, що це був головний убір Оцеоли. Я придивився пильніше. Кілька груп розташувалися позаду, весь відкритий простір був заповнений лежачими тілами.
Мою увагу привернула ще одна група з трьох або чотирьох осіб. Я дивився на неї зі страхом і хвилюванням. На неї падала тінь від дерев, і я не міг роздивитись облич; білі сукні свідчили, що це були жінки. Дві сиділи трохи осторонь від інших. Одна поклала голову на коліна іншій.
Сильне хвилювання охопило мене – я вже не сумнівався, що то були моя сестра і Віола.
Розділ LXXX
Сигнальні постріли
Картину, що постала переді мною, годі навіть описати пером. Неможливо передати стан, який мене охопив. Хіба спробувати опинитися на моєму місці. За моєю спиною лежали вбиті й скалічені мати і дядько, мій рідний будинок перетворився на попіл. Перед моїми очима була сестра, вирвана з материнських обіймів, безжально викрадена дикими розбійниками, можливо, збезчещена їхнім облудним вождем! Я теж його бачив – цього брехливого, віроломного убивцю! Мене пройняла несамовита лють.
Я дивився на того, кому прагнув помститися, і з кожною хвилиною жага відплати сильнішала – більше я не міг її стримувати. Здавалося, на моїх руках надималися м'язи, кров струмувала жилами, як потік рідкого полум'я. Я майже забув, де перебуваю. Я думав лише про одне – помсту! Ворог був переді мною! Він не знав про мою присутність і, здається, спав. Він був майже поряд, на відстані пострілу моєї рушниці, варто тільки простягнути руку.
Я звів рушницю, цілячись у ділянку під страусовим пір'ям – там були очі. Мій палець був уже на гачку…
Ще хвилина – і ця людина, яка для мене колись була героєм, лежатиме в траві мертва. Та мені завадили товариші. Гікмен хутко схопився широкою долонею за ніпель, а Везерфорд – за дуло. Я не міг вистрілити.