– Чорт, це вони! – вигукнув агент. – Їх підстерегли, на них напали. Імовірно, це мерзотник Пауел!
– Схоже на те, – відповів генерал. Він, певне, мав міцніші нерви, тож і говорив спокійніше. – Так, це, мабуть, вони. У тому напрямку немає наших військ – жодного білого солдата. Тож це б'ються між собою індіанці. Скоєно напад на дружніх нам вождів. Ви маєте рацію, Томпсоне, це ясно.
– А коли так, генерале, то не бачу сенсу тут залишатися. Якщо вони підстерегли Оматлу, то, звісно, вони переважають кількісно і здобудуть перемогу. Нам немає потреби тут залишатися.
– Так, мабуть, уже сюди ніхто не прийде. Гадаю, ми можемо повернутися в форт.
Здається, вони ще вагалися й не знали, як ліпше вчинити. Я зрозумів, що обидва генерали вирішували, чи зручно їм полишити розпочату справу і піти.
– А як вони прийдуть…
І тут я взяв на себе сміливість втрутитися.
– Генерале, – запропонував я, – з вашого дозволу, я можу залишитися тут. Якщо вони прийдуть, я негайно повернуся в форт і дам вам знати.
Годі було навіть придумати щось приємніше для обох генералів. Мою пропозицію миттю прийняли, і двійко героїв зникли у пітьмі. Я ж залишився сам. Та незабаром мені довелося пошкодувати про свою необачну шляхетність. Не встигли генерали дійти до форту, як усе стихло і тишу пронизав вигук: "Кахакуіне!" – переможний клич семінолів.
Я ще прислухався до цих різких криків, як раптом кілька індіанців вискочили з кущів і оточили мене. Навіть при слабкому світлі зірок я міг розрізнити блискучі леза, рушниці, пістолети і томагавки. А ще я чув дзвін сталевих клинків. Індіанці напали на мене мовчки – поблизу ж бо розташовувався форт.
Я закричав, і мене оглушили ударом, від якого я знепритомнів.
Розділ LXIII
Відплата індіанця
Коли я прийшов до тями, то побачив, що мене оточують індіанці. Але тепер вони не погрожували мені, а, навпаки, хотіли допомогти. Моя голова лежала на колінах в одного з них, а ще хтось намагався зупинити кров, що сочилася з рани на скроні. Я бачив воїнів, які співчутливо дивилися на мене. Мабуть, їм хотілося, щоб я якнайшвидше опритомнів. Я дуже здивувався з того, адже був упевнений, що вони збираються мене вбити. Після удару томагавком я подумав, що мені кінець. Саме так думають раптово оглушені ударом по голові. Приємно було усвідомлювати, що я ще живий і тільки легко поранений і що люди, які оточують мене, не намагаються завдати шкоди.
Індіанці тихо перемовлялися між собою, міркуючи про те, чи смертельна моя рана. Було очевидно, що вони дуже раділи, що не вбили мене.
– Ми пролили твою кров, але рана не смертельна, – сказав один із них, звертаючись до мене своєю рідною мовою.
– Це я завдав тобі удару. Було темно. Друг Сонця, Що Сходить, ми не впізнали тебе! Ми думали, що ти ятікаклуко . Ми думали, що застанемо його тут, і хотіли пролити його кров. Він був тут. Куди він пішов?
Я вказав на форт.
– Хулвак! – одночасно вигукнули кілька індіанців. Я одразу ж збагнув, що вони дуже розчарувалися. Якийсь час вони радилися між собою, а потім індіанець, який заговорив першим, знову звернувся до мене:
– Друг Сонця, Що Сходить, нічого не бійся. Ми не чіпатимемо тебе, але ти повинен піти з нами до вождів. Це недалеко. Ходімо!
Я звівся на ноги. Можливо, якби я зробив над собою надзусилля, то зумів би втекти від них, та ця спроба могла мені коштувати життя. Крім того, заспокоювала ввічливість моїх супротивників. Я відчував, що не варто їх боятися, а тому без вагання пішов за ними.
Індіанці вишикувалися по одному ланцюжком, мене розмістили десь посередині, і ми попрямували до лісу. Здалося, що ми йшли в напрямку, де нещодавно відбулася битва. Тепер довкола було тихо. При світлі місяця я впізнав індіанців, яких бачив раніше на раді. Це були воїни племені мікосукі, прихильники Оцеоли. Я зрозумів, що він і був одним із вождів, до яких мене вели. Мої припущення справдилися. Незабаром ми вийшли на галявину, де розташувалося із сотню індіанських воїнів. Я побачив кількох вождів, серед них був і Оцеола.
Усе довкола багряніло від крові – видовище воістину жаске. Повсюди лежали трупи; на них запеклася свіжа кров, вираз жаху застиг в очах. Люди лежали в тих позах, у яких їх застала смерть. Скальпель уже закінчив свою страшну роботу: на скронях виднілися малиново червоні рубці, що вінцем облямовували черепи, позбавлені волосся. Поміж убитих ходили індіанці зі свіжими скальпами в руках. У декого скальпи теліпалися на дулах рушниць. Нічого надприродного тут не відбулося. Все було зрозуміло. Полеглі воїни належали до племен зрадників прихильників Луста Гаджа і Оматли. За угодою з агентом вожді зрадники вийшли з форту Брук у супроводі обраної свити. Про їхній план довідалися патріоти. Зрадників вистежили, напали на них по дорозі і здолали після короткої сутички. Більшість полягла, лише небагатьом на чолі з вождем Луста Гаджем вдалося втекти. Оматла та ще кілька потрапили в полон і були поки що живі. Їх не вбили відразу тільки для того, аби стратити привселюдно.
Бранців міцно прив'язали до дерев. Серед них і того, хто милістю агента Томпсона був возведений у сан короля семінолів. Однак його піддані не виявляли до нього знаків поваги. Біля нього юрмилися воїни, які прагнули виступити в ролі царевбивці, та вожді утримували їх від насильства, бажаючи судити Оматлу за звичаями і законами свого народу. Коли ми прибули, вони якраз вершили цей суд і радилися між собою. Один із воїнів, що захопили мене в полон, повідомив про наше прибуття. Я помітив розчарування на обличчях вождів. Стало зрозуміло, що я не той полонений, який потрібен їм. Тому на мене не звернули уваги, і я міг робити, що хотів.
Судді виконали свій обов'язок. Довго не сперечалися, бо всі й так добре знали, що Оматла – зрадник. Звичайно, його визнали винним, і він повинен був заплатити життям за свої злочини. Вирок оголосили привселюдно: зрадник повинен померти! Постало питання, хто буде катом. Охочих знайшлося багато, бо, за індіанською мораллю, покарати зрадника – справа честі. Отже, шукати ката не було потреби. Пролунали гучні голоси охочих, однак рада вождів відхилила їхні послуги. Таку справу треба було вирішувати голосуванням.