Місяць схилявся дедалі нижче до крайнеба. Це нагадувало, що час іти. Спустившись із пагорба, я швидко повернувся у форт.
Розділ XLVII
Бранець
Було вже пізно, однак я вирішив навідати бранця. Я мусив поспішати, адже мені самому загрожувало позбавлення волі. Дві дуелі за один день, два поранених супротивники – і обидва друзі генерала. Сам я не мав впливових друзів, тож навряд чи міг уникнути покарання. Я вже смиренно чекав на арешт… можливо, навіть на військовий суд, а в перспективі мені могло загрожувати звільнення з армії.
Попри свій оптимізм, усе ж я замислився над фіналом цієї історії. Мене не турбувало звільнення – я міг прожити і без офіцерського чину. Але будь яка людина, має вона рацію чи ні, не може байдуже поставитися до осуду своїх товаришів і носити тавро ганьби. Можна бути відчайдухом, але не можна не рахуватися з наслідками, коли справа стосується родичів і сім'ї.
Проте Галахер щодо цього мав іншу думку.
– Ну і нехай вони тебе заарештують і навіть змусять подати у відставку. Грець із ними! Плюнь на все це! Не звертай уваги. Якби я був у твоїй шкурі і володів такою прекрасною плантацією і цілим полком негрів, то начхав би на цю військову службу і зайнявся б цукром та тютюном. Присягаюся святим Патріком, я так би і вчинив!
Однак його слова геть не заспокоїли мене, і в не надто доброму гуморі я пішов шукати бранця.
Я знайшов молодого вождя в камері. Мов щойно впійманий орел, мов пантера в пастці, Оцеола скажено метався по камері й вигукував дикі погрози.
У приміщенні без вікон було зовсім темно. Капрал, що супроводжував мене, не взяв ні свічки, ні факела, він пішов по них і залишив мене самого в темряві.
Я почув кроки, легкі, як хода тигра – напевно, кроки людини, взутої в мокасини, – і різкий брязкіт ланцюгів. Потім мій слух уловив важке дихання і гнівні вигуки. У напівтемряві я розрізнив постать бранця, який міряв приміщення великими кроками. Значить, йому не скували ніг.
Переконавшись, що бранець сам, я тихо увійшов до нього і став біля дверей. Мені здавалося, що, заглиблений у свої думки, він не помічає мене. Але я помилився. Раптом Оцеола зупинився і, на мій подив, назвав мене на ім'я. Він, мабуть, чудово бачив у темряві.
– І ви, Рендольфе, виявилися серед моїх ворогів! – мовив він із докором. – Ви озброєні, у військовій формі, при повному спорядженні – і готові допомогти їм вигнати нас із наших домівок!
– Пауеле!
– Не Пауел, сер. Моє ім'я Оцеола!
– Для мене ви завжди залишитеся Едуардом Пауелом, другом дитинства, людиною, яка врятувала мені життя. Я пам'ятаю вас тільки під цим ім'ям…
Запала коротка пауза. Мої слова, певно, якось примирили його зі мною. Можливо, вони пробудили в ньому спогади про давно минулі часи. Оцеола мовив:
– Навіщо ви тут? Ви прийшли сюди як друг чи, як і всі решта, прагнете дійняти мене пустими розмовами? Тут було багато людей – лицемірів, які намагалися схилити мене до безчесних учинків. Невже і вас прислали з подібним дорученням?
І я здогадався, що Скотт уже побував у бранця – мабуть, з якимось дорученням.
– Ні, я прийшов із власної волі – як друг.
– Я вірю вам, Джордже Рендольф! Ще в ранній юності у вас було чесне серце. А з прямих пагонів рідко виростають криві дерева. Я не думаю, що ви змінилися, хоча вороги запевняли мене в цьому. Ні! Дайте руку, Рендольфе! Пробачте, що я сумнівався в вас.
Я схопив бранця за руку і зрозумів, що обидві його руки скуті, однак наше рукостискання було міцним і щирим. Я не став розпитувати Оцеолу про ворогів, які намагались очорнити мене. Головне, щоб він повірив у мої дружні почуття – це було так важливо, щоб план його звільнення увінчався успіхом. Я розповів йому тільки частину того, що сталося біля озера, решту не ризикнув би довірити навіть рідному братові.
Я очікував шаленого вибуху гніву, але був приємно розчарований: молодий індіанець звик до несподіваних ударів долі і навчився стримувати свої пориви. Я відчув, що моя розповідь справила на нього глибоке враження. У темряві я не міг бачити його обличчя, він тільки заскреготав зубами і щось просичав, намагаючись придушити гнів.
– От дурень! – нарешті вигукнув він. – Ох і сліпим дурнем же я був! Адже від початку я підозрював цього солодкомовного мерзотника. Спасибі, благородний Рендольфе! Я в неоплатному боргу перед вами за вашу віддану дружбу. Тепер ви можете вимагати від Оцеоли все на світі!
– Ні слова більше, Пауеле! Вам нема чого думати про це, навпаки, я ваш боржник, але зараз нам не можна втрачати жодної хвилини. Я прийшов сюди, щоб дати вам пораду. Це план, за допомогою якого вам вдасться звільнитися. Але нам треба поспішати.
– У чому ж полягає ваш план?
– Ви повинні підписати Оклаваську угоду!
Розділ XLVIII
Бойовий клич
Та відповіддю на мої слова був лишень вигук "Уф", у якому звучало здивування і презирство. Запала глибока мовчанка.
Я повторив свою пропозицію:
– Ви повинні підписати цей договір!
– Ніколи! – відповів він рішучим тоном. – Ніколи! Хай краще я згнию у цих стінах! Краще я кинуся грудьми на багнети тюремників і загину, ніж стану зрадником свого народу! Ніколи!
– Терпіння, Пауеле, терпіння! Ви мене не зрозуміли. По моєму, ні ви, ні решта вождів не усвідомили змісту цієї угоди. Ви пригадайте, що вона пов'язує вас лишень умовною обіцянкою: поступитися вашими землями білим і переселитися на Захід лише в тому разі, якщо більшість народу погодиться на це. Сьогодні стало відомо, що більшість народу не згодна. Ваша згода не змінить рішення більшості!
– Це правда, – погодився бранець, здається, він схопив мою думку.
– У такому разі, ви можете підписатися і від цього нічого не зміниться. Чом би вам не вдатися до цієї хитрості? Ніхто не назве ваших дій безчесними. Гадаю, що будь яка людина виправдає ваш учинок, а ви повернете собі свободу.
Можливо, мої слова докорінно розходилися з нормами поведінки чесної людини, але тоді вони були продиктовані щирим хвилюванням, а погляди дружби і кохання часом сліпі у моральних питаннях. Оцеола мовчав. Я зрозумів, що він замислився над моїми словами.
– Ну, от що, Рендольфе, – нарешті сказав він. – Ви, мабуть, жили у Філадельфії, знаменитому місті юристів. Нічого подібного ніколи не спадало мені на думку. Ви маєте рацію – цей підпис, звичайно, ні до чого мене не зобов'язує. Але не думаю, щоб агента вдовольнив мій підпис. Він ненавидить мене – я знаю це і знаю причини його ненависті. Я теж ненавиджу його і теж із багатьох причин. Уже не вперше він ображає мене! Чи стане йому мого підпису?