– Є білі, а є й жовті.
– Що за нісенітниця, Єво! Я не завдав шкоди жодному білому!
– Дитя! Ти ж тільки маленьке оленятко. Видно, мати не розповіла тобі про хижих звірів, які нишпорять лісом. Бувають такі злі люди, що стають твоїми ворогами без усякої причини. Тебе хочуть убити ті, кому ти ніколи в житті не заподіяв зла.
– Але хто вони? І за що?..
– Не питай, дитино! Зараз на це немає часу. Скажу тобі тільки одне: ти власник багатої плантації, де негри роблять для тебе синю фарбу. У тебе гарна сестра, дуже вродлива. Хіба вона не схожа на місячний промінь?
І я колись була красива… так він казав. Ох і погано ж бути вродливою!
Так, так, так!
Облудним словам я його довіряла…
– Халвук! – вигукнула вона і раптом перестала співати. – Я божевільна, але пам'ятаю… Іди, іди! Кажу тобі, йди! Ти ж олень, і мисливці женуться за тобою. Іди у форт, біжи, біжи!
– Я не можу, Єво. У мене тут є справа. Я повинен чекати, поки хтось не прийде сюди.
– Поки хтось не прийде сюди? Погано! Скоро вони сюди прийдуть!
– Хто?
– Твої вороги, що хочуть тебе вбити. А бідна лань помре, її серце стече кров'ю. Вона втратить розум і стане такою ж, як Гадж Єва!
– Про кого ти говориш?
– Тихіше, тихіше! Пізно! Вони йдуть! Вони йдуть! Бачиш їхні тіні на воді?
Я глянув у тому напрямку, куди вказувала Єва. Справді, над озером, там, де я раніше побачив Єву, з'явилися якісь тіні. Це були чоловіки, четверо чоловіків. Вони йшли між пальмами вздовж пагорбів. Тіні зникли. Мабуть, люди спустилися по схилу і ввійшли в ліс.
– Надто пізно! – прошепотіла божевільна, до якої начебто в цю мить остаточно повернулася свідомість. – Тобі не можна виходити на галявину. Вони помітять тебе… Ти повинен сховатися в гущавині… Сюди! – казала вона, хапаючи мене за руку. Потім сильним рухом підштовхнула до стовбура дуба. – Це твоя єдина надія на порятунок. Швидше вгору! Сховайся там! І анічичирк, поки я не повернуся! Хінклас!
По цих словах моя дивна порадниця відступила в тінь дерев, прослизнула в гущавину і зникла з очей. Я пішов, куди вона вказала, виліз на дуб і, примостившись на величезній гілці, сховався для безпеки за гірляндами сріблястої тіландсії. Звисаючи з гілок, вона утворювала щось на зразок прозорої завіси, що робила мене геть невидимим. А сам я крізь густе листя бачив озеро – принаймні частину, освітлену місяцем.
Спершу мені здалося, що я граю якусь дурну роль.
Уся ця історія з ворогами, що загрожують моєму життю, могла бути просто божевільною фантазією причинної. А люди, чиї тіні я бачив, можливо, були тими індіанцями, на яких я чекав. Не знайшовши мене на умовленому місці, вони, мабуть, підуть назад. Що ж я тоді доповім генералу? Усе це було і смішно, і безглуздо, але для мене могло скінчитися дуже сумно. Поміркувавши, я вже готовий був спуститися на землю і ризикнути показатися прибульцям, хоч би хто вони були, та раптом збагнув, що вождів було двоє, а тіней чотири! І я вирішив поки залишитися в укритті.
Звичайно, вождів могли супроводжувати їхні воїни для охорони, що було не зайвим, беручи до уваги зрадницький характер їхньої місії. Та хоч тіні швидко рухалися, я встиг розгледіти, що це не індіанці. На них не було ні довгих одеж, ні уборів із пір'я на голові. Мені навіть здалося, що на них надіті капелюхи, які носять білі. Це й примусило мене підкоритися наказу Гадж Єви. Та й інші обставини переконали мене в цьому рішенні: дивні слова індіанки, її обізнаність у подіях, таємничі натяки на добре відомих мені осіб і на вчорашню пригоду. Обміркувавши все це, я вирішив залишатися на своїй спостережній вишці ще хоча б кілька хвилин.
Мене могли виявити скоріше, ніж я очікував. Не рухаючись, ледве дихаючи, я пильно стежив за тим, що відбувалося довкола, і сторожко ловив кожен звук.
Довго терпіти не довелося. Я побачив і почув щось таке, від чого мороз сипонув по шкірі, а кров захолола в жилах. Через п'ять хвилин мені довелося переконатися, що в людському серці може критися таке безмежне зло, про яке я ніколи в житті не чув і навіть не читав у книжках.
Переді мною один за одним пройшли чотири демони. Поза сумнівом, це були демони, бо їхні погляди, слова, рухи й наміри – все, що я бачив і чув, цілком виправдовували цю назву. Вони обійшли навколо озера. Мені вдалося побачити обличчя, осяяні місячним світлом: бліде, худе обличчя Аренса Рінгольда, зловісні, орлині риси Спенса, круглу звірячу пику забіяки Вільямса…
Та хто ж був четвертий?
Невже я марю? Або мої очі обманюють мене? Невже все це відбувається насправді? Чи почуття зрадили мені? Чи це тільки випадкова схожість? Ні! Ні! Ні! Це не примара – це жива людина. Це чорне кучеряве волосся, ця жовто коричнева шкіра, ця фігура і хода – все, все його! Боже, милосердний! Це він – Жовтий Джек!
Розділ XXXIV
Диявольська змова
Заперечувати це – значить не вірити власним очам. Я бачив мулата таким, яким його пам'ятав. Тільки зараз він був в іншому вбранні і трохи погладшав. Але риси обличчя, статура – все те саме. Я справді бачив Жовтого Джека, колишнього дроворуба з нашої плантації.
Невже це був він? Та ще й у товаристві Рінгольда – його найзапеклішого переслідувача і найжорстокішого мучителя. Ні, це просто неймовірно, це неможливо! Я помилявся, і очі мої обманювали мене!
Та ж ні! Бо я справді бачив людину, і ця людина справді була мулатом Джеком. Він стояв за двадцять футів, місяць освітлював його майже як удень. Я міг навіть вловити давно знайомий мені злісний вираз його очей, його огидні гримаси. Так, це був Жовтий Джек!
На додачу я згадав, як учора Чорний Джек, попри всі мої переконання і кепкування, наполягав, що це був саме Жовтий Джек. Негр стояв на своєму: він бачив самого Жовтого Джека або його привид і був такий упевнений у цьому, що я не міг його переконати в іншому.
Я згадав ще про одну обставину – дивну поведінку Рінгольдів під час післяобідньої розмови. Вже тоді вона привернула мою увагу. А зараз я геть збився з пантелику. Тут переді мною стояв чоловік, якого всі вважали мертвим, і з ним були троє активних співучасників його загибелі, причому один із них – його нещадний кат. Тепер же всі четверо, вочевидь, стали друзями нерозлийвода. Як пояснити це чудесне воскресіння з мертвих і примирення з ворогами?