Чом так сталося? Невже і там бояри злякалися Андрієвого соколиного лету, як у Галичі — Ярославо-вого? Обом їм обрізано крила. А може, Андрій, подібно, як Ярослав, не знайшов ключа від кола купальського?"
Слова з "Хронографа":
"Князь Ярослав Осьмомисл повелів сьогодні в усіх церквах дзвонити: представилася у Владимир і суздальському княгиня Ольга Юрїівна, наречена в інокинях Єфросинією. Сталося це четвертого дня місяця червня літа 1182-го.
Скорблю над її долею. Вмерла жона, яка не відала, що є на цьому світі любов".
Слова з "Хронографа":
"У літо 1184-те князі руські великою силою, з ними і полк галицький, ходили на половців. І дарував їм господь перемогу: взяли вони в полон сім тисяч, без числа поганих побили..."
Глава двадцять четверта, з літа 1187
Побачивши, що печатник у гридниці не один, поманив його пальцем у сіни.
— Кажи,— дихнув Ян хмільним сопухом у маленьке зморщене обличчя бирича.— Як там князь?
— Князь Ярослав просить: не відкладай задумане мною на завтра.— Бирич озирався по кутках, млів перед каламутним зором боярина.
— Ти здогадуєшся, про що мова? — Ян нетерпляче теребив сухими пальцями руду борідку.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа — не-не знаю,— кидав на себе хрести бирич.— Моє діло маленьке... я чоловік маленький — задкував.
— Гнида ти, а не чоловік,— злостився боярин.— Що я, звір?
— Заведено так у Галичі: бояться тебе, — без пам'яті белькотів бирич.— Ну і я...
Це було приємно слухати. "Та ліпше, щоб мене не лякалися, а любили, як Івана Русина. Може, якраз цього мені бракувало в житті? Не таланту, не багатства, не слави, а якраз любові,— дозрівала твереза думка в хмільній голові.— Бо хто любив мене по-справжньому? Яка жона... який муж?" — Несподіваний жаль ячав у серці, на око набігла сльоза.
Бирич, оговтавшись, з безпечної відстані споглядав байдуже на печатника. Не вперше бачив його хмільним і заплаканим; печатник плаче тільки хмільним будучи.
— Ти чого тут... підглядаєш? — отямившись, гримнув на нього Ян.
— Відповіді чекаю.
— Скажи князеві: сповню, як велено.
Бирич здимів, як дух: був і нема. Печатник повернувся до гридниці. Зачиняв двері уже протверезілим. Він умів у скрутну хвилину взяти себе в руки і цим вельми гордився. Якби не підкошувались ноги, то й сам не повірив би, що пиячить з Покручем від передвечір'я, коли повернувся з-над дністрового берега. Голову мав ясну, осяяну полум'ям вогню, біля якого сьогодні грівся над Дністром князь Ярослав.
Зупинився перед столом і шарпнув Покруча за плече. Той, поклавши голову на купу кісток, смачно посапував носом. "Нагоду ж яку бог посилає... тепер би йому шнурок на шию або ніж під ребро — не пискнув би",— пронизала нагальна думка. Власне, з цією думкою в останні дні їв і пив, молився богу і полагоджував державні справи. Вона, як хробак, сиділа в голові, бо Галич боявся Яна, а Ян — Покруча. І коли б не сьогоднішня бесіда з князем Ярославом на березі дністровому, то ще зараз запалив би свічу за упокій душі роба божого Дуліба. Та поки що...
Поки що мусить термосити Дуліба, лити з цеберки на нього воду.
— Смерде проклятий! — лютував боярин.— Очумайся. Роботу маємо невідкладну, а він напився як свиня.
Покруч приходив до пам'яті поволі.
— К-купаєш ня, боярине. Честь вельми велика,— дзвонив зубами Дуліб.— Як то красно, що осподар дбає про чистоту тілесну свого роба. Дивно тільки, що я досі живий... що осподар не скористався моєю п'яною слабістю. Хоч... я п'яний тепер щодня... я в твоїх пазурах повсякчасно. Однак поки що живу... живу всупереч вироку смертельному, що затаївся в твоїх очах. Ніби не правда?
— Теревені правиш, Дулібе,— сміявся боярин.
— О, певно. Те-ре-ве-ні. Хіба тебе не знаю? Але ти признайся: смерть мою носиш у помислах... у черепку твоєму полисілому вона причаїлася? І я, здогадуючись про це, не рятуюся, не втікаю, не шукаю оборони й захисту в святих монастирях. Там би я, мов у притчі про розбійника, поливав би суху довбеньку, поки не зазеленіла б; її зелені листочки свідчили б, що Дуліб переродився, став святим Антонієм або Діонісієм.— Його рука навпомацки шукала на столі жбан з вином, а очей з Яна не спускав. Боярин споглядав на нього, як на збитошне дитя. Мовляв, досить уже забавлятися, чадо мале. Намолов сім мішків вовни й затихни.
— Ти мені потрібний,— просто відповів Ян.
— Колодиця відмикається без хитрощів: я тут, бо я тобі потрібний. Поки що. Ти так вирішив. І я це знаю... знаю і жду приречено тієї днини, коли стану зайвим. Чудасія... чудо... чудаченько... Це для дурня чудо, боярине. Розумний-бо знає, що змія заворожує жаб своїм поглядом і вони покірливо скачуть на її гнилий зуб. Це, мабуть, гидко й страшно: жаба і змія. Але що вдієш? Єсьм жаба.— Він припав до жбана, зуби цокотіли об криси.
— Досить! — урвався Янові терпець, і він луснув по жбану срібною чарою. Череп'я посипалось під стіл.— Потім доп'єш,— злагіднів.— Тепер не час. Є робота.
— Цієї ночі учинити богоугодне діло... рятувати Галич; завтра Галич ударить об поли руками: ай-я-яй, утопився княжич Володимир в Дністрі. Таке нещастя, таке...— блазнював Дуліб.
— Звідки-бо довідався? — похололо в грудях боярина. Очі полізли на лоб.
— Бирича бачив-єм... здогадався-м: є веління князеве. Нагадує він. Поспішає. А про спосіб умертвлення Володимира ти сам нещодавно вибовтав.
— Я? — ухопився за бороду печатник.— Старію, отже. Зрештою, не маю від тебе таємниць. Я — це ти, ти — це я!
— Бог-отець і бог-син в одній особі. По правді, не хотів би я бути тобою, боярине. Я лише твої руки,— журно хитав головою Покруч.— Яку ж нову роботу даси рукам після загибелі Володимира?
— Не сповнив ти поки що мого веління... Про Русина мова. Викради бодай книги... писанину його мерзенну, якщо не спроможний пустити його терем з димом.
— А потім? — скалив око Дуліб.
Не впізнавав старий Ян старого Покруча. Виглядав так, мовби й не брав у рот краплини вина: рухи спокійні, голос рівний, очі запалилися... очі ніби віддалилися і з глибин зорили уже не зіниці, дивилася звідти сама душа.
— Що ж потім? Станеш вільним. Подарую тобі сільце, як обіцяв, на Пониззі. Заживеш у спокої. Збудуєш церкву і відмолюватимеш гріхи.