— А після "порятунку", як ти мовиш, Сірославичу, рятувальника княжого, тобто мене, зіпхнете з насидже-ного стільця?
— Боже борони.
— Маю на увазі стілець печатника. Бо-м звик до нього... звик до життя такого, а не до інакшого. Ти мудро сказав: смерть іноді нічого не значить супроти втрати того, що ти здобув.
— Стілець за тобою до смерті. Слово тобі даю боярина. Лишень запам'ятай: ми нині вольні відняти в тебе стілець і життя. Одначе даруємо одне і друге. З наших рук даруємо.
— Що вимагаєте взамін?
— Багато і мало: князь не повинен довідатись про нашу змову. Здаємо собі справу, що твої люди розтикані скрізь і всюди, як блохи в кожусі, і вже завтра, може, вони втраплять на наші сліди. Оглухни на певний час, осліпни.
— А потім...
— Потім, коли Ярослав повернеться на стару добру стезю, притримай 'го за крила. Він у нас крилатий, прагне вершин.
— Амінь! — печатник осінив себе хрестом і підписався під грамоткою, на якій прочитав: "Присягаюсь животом своїм, що віднині чесно служитиму боярському ділу..."
...Через півгодини Ян знову їхав на коні по розмоклій дорозі під проливним дощем. Галич спав, пітьма не поріділа, тиша не прокинулася. Все було так, як і тоді, коли вирушав з воріт княжого Дитинця. Тільки він, Ян, перемінився. Чи справді перемінився? А може, до цих пір не був уважний у підклітях свого "я", може, чадив світильник і він не запримітив поруч собачої шкури личину змії? Або ж удавав, що не помічає. Бо ніби не він зрадив колись батька свого Чагра, і город свій зрадив, і самого себе, свої гусла?
— Що зробиш, господи. Людина слаба, хробак єсьм.
III
— І зіслав господь на землю Галицьку за гріхи наші диявола. Чи чули?
Новина, як вітер спекотний.
Ніхто диявола у вічі не бачив, не здибався з ним, але в кожній оселі про нього шепталися, перехрестившись перед тим на святу ікону.
Даремно прибічники Осьмомислові розтовкмачували, що чутки про ходіння дияволове — вигадки брехливих язиків; люди їх слухали, а своє твердили: ходить-таки диявол по землі і чинить зло. Бо чим іншим поясниш оці щоденні зливи, бурі і громи. Дощі прибили до землі жито під час його достигання, і воно струхлявіло на пні, ціни на зерно серед літа підскочили втричі. Дністер та інші річки вийшли з берегів, затопили сельбища і луки, змили нивки ріпи і вівса. Каламутна бистрина несла з гір, як Ноєві ковчеги, рублені хижі, викорчувані дерева, розпухлі трупи людей, туші корів і коней.
Щоночі в придністрянських сельбищах глухо гуділи била, волаючи на допомогу.
Серед білого дня диявол утопив у розмоклому Виковому болоті під Галичем сто возів солі разом з волами й погоничами.
В Перемишлянській волості кинулася моровиця, вимирали цілі сельбища, навіть не було кому відспівати над нещасними "Вічную пам'ять".
На Пониззі й Придунав'ї, де не було злив, самі від себе загорялися полукіпки й ожереди житні.
В городі Черні якась жона привела на світ безруке дитя.
Одна вість жахливіша від другої. І так щодня.
Багато вістей, що круками залітали до стольного Галича, були напевно перебільшеними, підшитими ликом, та хто у тривожний час заходжувався відвіювати зерно від полови? "Диявол ходить землею Галицькою, господь відвернув свій лик од нас, грішних",— і цим пояснювали все.
Хтось, правда, пробував до гріхів докопатися, щоб дізнатися про причину господньої кари... пробував, поки в його запаленому умі не зродилося підозріння, що найтяжчий гріх скоєно в Дитинці: там сіла на княгинин стілець, переступивши вікопомний закон, донька дереводіла Настуся. Через неї всі біди. Відьма вона напевно... відьомськими чарами затуманила князя Ярослава.
Хтось кинув слово...
Хтось — друге...
Хтось почув... хтось недочув.
Хтось посміювався з новини.
Хтось повірив...
Хтось...
Хто?
Галич був схожий на казан, щільно прикритий покришкою, в якому кипіло вариво з непевних чуток, справжніх і перебільшених страхів.
Один тільки княжий печатник Ян знав достеменно, хто підкладає під казан дрова й роздуває вогонь; знав і мовчав, тремтячи за життя власне і маєтності.
А тим часом...
Боже милий, яка голубінь!
Голубий купол неба, голубі хмарки пливуть в голубому просторі; інколи хмарки, як ладьї до берегів, пристають до верховіття дубів у галицьких гаях, і тоді їх обсідають, перепочиваючи, голубі птахи; птахи кличуть Настусю на свою ладью, беруть її крилами попід руки і вона пливе, гойдається разом з ними.
Казка.
Настуся спить і не спить, в казку вірить і не вірить; усміх торкається її сонного обличчя... усміх чи крило пташине? То Ярослав, коханий гість, кепкуючи з її віри у доброту людську, поселив ладу в голубу казку. "Ну що ж, тим краще, хай буде казка, мій гостю. Але я живу в ній таки насправжки. Хіба не я учора ввечері умовила тебе дозволити смердам, які потерпіли від повені, рубати ліс на нові хижі на твоїх урочищах? Хіба не я впросила тебе, щоб рятував голодних із своїх і боярських житниць? Адже люди малі — твої діти, гостю, і кому, як не вітцеві, належить брати в боронь їхнє життя? Хай не буде віддяки, хай боярове і купці зеленіють гнівом, що не продадуть цього року зерно за золото, ти думай про вітцівський свій обов'язок. Бодай цим полегшити їх долю. Мало цього, я знаю, але що більшого можу сотворити для вас, браття? Я тільки Настуся, жона — не жона, любаска — не любаска князева".
Сон? Ява?
Настуся тулиться до Ярослава, що спить поруч, підклавши під щоку долоню. Він говорить щось спросоння, вона ловить слова... слова-вітер... вітер теплий. Тепло окутує Настусю, темрява в княжій ложниці теж дихає теплом; ніч за віконницями сьогодні тепла, бо нарешті вщухли дощі, ...дощі вщухли, дороги просохнуть, завтра дорогами поскачуть на всі боки биричі із звісткою: "Князь не дасть пропасти людям простим, для поряту-вання їх відчинить всі житниці і державну скарбницю". Тіштеся!
Боже милий, яка голубінь! Голубі вервечки виплітають жайворонки; по тій вервечці сходить Настуся з хмарки на землю. "Ні, це таки казка, це сон, бо я ще ніколи не бачила стільки блаватів. Вони розсіялись і квітують навкруги, зливаючись із синіми розливами Дністра; Дністро ж, як свічадо. У ньому відбивається моя долоня, а на ній — зерно. Я сиплю людям зерно в подоли, коробиці, в шапки; сиплю, щоб не було на землі голодних, аби сині очка дівчати не потемніли сльозою, щоб...