— Книжник-бо, — підтакнув князеві Денис — Знання дає чоловікові свободу в судженнях. Як влада — свободу у вчинках.
— То хто ще знає, воєводо, чи влада не робить нас своїми робами...— Осьмомисл почав було заперечувати, але осікся, згадавши про свої міркування з приводу вічевого дзвона та думи великих бояр. Сам же прагнув скинути з рук пута. "Та може бути, що одні пута скидаєш, а другі виплітаєш? Однак як би там не було, а воєвода Денис, видно, не тільки гострив на точилі пощерблені мечі, а й заглядав, бодай принагідно, в книги. Що ж, тим краще для нього. Мені потрібні не тільки мужі віддані, які б замінили зрадливих, а й також мужі розумні. Завтра-післязавтра Денис і бояри по-низянські мені пригодяться".
І князь, мовби бажаючи чимшвидше наблизити це завтра, стиснув коня острогами й одним духом вихопився на гребень кряжа, на котрий кривульками пнулася дорога. Денис залишився внизу, дожидаючи полк. Кряж був невисокий, пологий, на його схилах жовтіло жито і темно зеленіла ріпа, але й з нього поширшало для Осьмомисла видноколо. Він звівся на стременах, приклав долоню до шолома — попереду синів в імлі новий кряж, вищий.
— Що ж, дійдемо й до нього, — сказав собі Осьмомисл і поглянув униз на дорогу, по якій сунув понизянський полк. На сонці зблискували шоломи й вістря списів.
"Га, обійдемось, Русине, без народного віча?"
Через два дні Іван Русин обмірковував найновіші події, що сталися в Галичі. Які з них найвартніші, головні, гідні того, щоб їх записати до "Хронографа"? Не обминеш, наприклад, того, що Осьмомисл, тільки-но повернувшись до Галича, звелів схопити великих бояр і привести на його суд. Воєвода понизянсько-го полку Денис Кирилович із своїми боярами вельми старався, однак мужі галицькі встигли зникнути. Статки їхні князь розділив поміж прибічниками своїми з Перемишльської, Звенигородської, Понизянської та Тере-бовельської волостей.
Треба, мабуть, записати те, що, зібравши в гридниці тисяцьких воєвод, нових поплічників своїх, князь оголосив: "Віднині дума великих бояр не існує. Дума сіті проти князя виплітала — обійдемося без неї".
Чи варто похвалити Осьмомисла, що, посадовивши поруч себе на золотокованому столі Настусю, доньку дереводіла Чагра, сказав:
— Оце вам, браття і дружино, княгиня галицька. Іншої я не знаю. Любіть її і чтіть.
"...1 впали бояри ниць перед донькою дереводіла..." — записав напослідок Русин. Записав і знову замислився. "Велике чи мале діло учинив Осьмомисл? Що змінилося від того, що на зміну одним кабальникам прийшли інші? Я бесідував з Ярославом: "Тепер якраз слушний час повернути людям віче, матимеш плечі надійні". Він засміявся: "Досить, що Настуся сидить побіч мене, хай цим вдовольняються".
II
Східці круто падали в безодню, в ніч.
Княжий печатник боярин Ян, вилежуючись влітку на березі Уняви-ріки в Братишанській вотчині, засвічував у думці світильник і, намацавши ногою першу сходинку, поволі спускався униз, у підкліті свого "я". З роками —
чи то, може, давалася взнаки старість, що стояла на порозі, чи, може, обзивалося гонорове відчуття сили і влади, досягнутих ним при дворі Ярослава Осьмомисла — подібні мандрівки повторював зчаста. Траплялося, що при нагоді в розмові з Іваном Русином хвалився ними, чим підкреслював: "Не єсьм книжник, а проте знайомі мені слова грецького мудреця Сократа: "Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ". Русин насміхався:
— Ну-ну, і як іде твоє самопізнання? Що нового, незвіданого відкрив ти в собі, печатнику?
— Якщо по правді, то нічого. Здається мені, що твій мудрець просто мудрив. Кожна людина знає, на що вона здатна, які таланти, доброчинства або ж пороки сидять у ній. Крім того, чи не є це гріхом пізнавати самого себе... гріхом або ж диявольським прагненням піднятися вище самого бога? Бог сотворив нас, йому одному відомо, що він заклав у душу робу Яну чи робу Івану.
— Протирічиш собі, печатнику. Чого ж бо тоді грішиш, димлячи світильником у закамарках власного єства?
— З цікавості, Йване. Може, господь поклав щось у мені та й забув? Шкода — добро пропадає.
— То-ж бо і є... Цікавість до себе самого, печатнику, це теж, до речі, нове. Раніше ти не засвічував світильника.
— Хіба що цікавість. А решта...
Решта в його підкліті лежало старе і добре знане. Він і без світильника знав, у якому кутку припасені жадоба влади і слави, рабське служіння, відданість князеві, готовність сповнити будь-яке, навіть найжорсто-кіше, його жадання. У тому ось кутку — заздрість, у тому — хитрощі, у тому — власна вигода, в тому — холодний розрахунок, у тому — презирство до слабих і поклоніння перед сильними.
Світильник вихоплював з темряви чимало інших припасів, котрими боярин користувався щодня, всі вони були йому знайомими, випробуваними і мовби аж вичовганими від частого вживання. Були припаси й нерушені, хто зна, чи не зайві. В котромусь з кутків він надибав на підсвідому повагу до брата Василька, поруч — змішана з болем і ненавистю, як зерно з кукілем, шаноба до покійного батька Чагра. Під час чергової мандрівки Ян роздивився зблизька на свою любов до сестри
17 Р Федоріш 439
Настусі. Вважав закономірним, що братське почуття було переткане, як бобряна тканина срібними нитками, користолюбством. Інакше почуття не мало б ніякої вартості.
І ще чахнув у темній підкліті, зрідка зблискуючи щирими сльозами, старий жаль за натхненням, святим і чистим у ті хвилини, коли торкався гуслиних струн.
Втім, може бути, що таки має слушність Іван Русин з своїм грецьким мудрецем: нема кінця пізнання самого себе. Хто б, наприклад, сподівався, що живе в ньому ниций страх? Печатникові здавалося, що оточений людьми вірними, купленими, від нього залежними, сторожений полками Осьмомисловими, він давно виполов у собі страх перед усякими несподіванками. Це вже ним пережито, перетерплено й забуто. А тим часом...
Тим часом учора, пізнього вітряного вечора, коли печатник готувався до сну, прибіг з княжого двору бирич:
— Князь кличе до себе.
— Щось нагальне сталося? — Ян сопів і постогнував, одягаючи корзно з грубого сукна.
Бирич стискав плечима.
— Одне знаю: лихий князь, як вогонь.
Ні, не князева злість налякала печатника Яна; навіть чорна звістка, що з Кам'янецької твердині втік Костянтин Сірославич не дуже приголомшила його. Це було, звичайно, неприємно, адже Я нові люди повинні передбачити, що в Коснятка знайдуться в Кам'янці приятелі, які спробують підкупом або силою видобути його з підземелля. "Це зайвий раз засвідчує (чуєш, Русине), що в кожній людині підозрівай скритного ворога. Хто б міг подумати, що старший над твердинею боярин Потай, один із тих, яких князь приблизив до себе й обдарував вотчинами, вкладе ключ у замок Кос-няткової ями і разом з ним поділить долю ізгоя. Це, власне, удар не по мені, а по князеві, бо не такий страшний Коснятко — ізгой, як страшно йому зневіритися у відданості понизянських бояр".