Сьогодні, однак, сидячи за широким столом у писчій палаті й по черзі вчитуючись у звідомлення, що в основному стосувалися недавніх подій на берегах Дунаю та Дністрового Пониззя, Русин забував про пересторогу Геродотову. Він вірив усім цим грамоткам, від них, як від пожежних курищ, віяло тривогою і страхом. Всі вони в один голос волали: з устя Дунаю йде з бродниками й половцями князь Іван Ростиславич Берладник... йде раттю на Галич. Тисяцький з Черні-кріпості над Прутом-рікою Штефан Карп просить у князя Ярослава негайної помочі, бо побоюється, чи з наявною силою перепинить просування полків Ростиславича по старій Берладницькій дорозі. Якщо, не дай боже, впаде Чернь, то під копита ворожих коней ляже прямий шлях до стольного города. Правда, позаду Черня стоїть Коломия, Го-роденка, Тисмениця та інші менші городи, але ліпше зупинити руку не тоді, коли вона вдарила, а як тільки-но розмахнулася. Тим більше, що рука ця кріпка й небезпечна. Ширяться чутки, нібито в полках Івана Ростиславича шістдесят тисяч воїв.
— У страху великі очі,— обізвався печатник Ян, помітивши, чиє звідомлення читає Русин. — Злякався смердів тисяцький Карп. А мо й навмисне для переполоху прислав у Галич лож... мо', куплений він князем Іваном? Я нікому не вірю, скрізь зрада, в кожного в душі, як у гнилому дуплі, гніздиться гадюка.
— А собі... собі ж, боярине, віриш? — хронограф відклав пергамен і долонею протер стомлені очі.
— Якщо по правді, то й себе інколи боюся,— вихопилося зненацька необдумане. "Не треба було б,— каявся печатник,— привідкривати щілину в свою душу. Хронограф за слово вхопиться".— Ти себе теж тримаєш за узду... і кожний тримає. Душа людська — темний праліс, кому дано знати, що причаїлося в гущавинах: полохливі зайці чи пардуси?
Іван хитав головою, погоджувався мовби.
— Може, й так, достойний печатнику. Бог не дав нам одразу пізнати свої глибини — на добро це чи на зло — хто про це відає? Та поступово себе пізнаємо — на це ми й люди — засвічуємо в собі світильники, щоб не блудити в гущавинах. І йдемо вже ясною дорогою.
— Красні слівця, хронографе. Позичив ти світильника цього в Настусі, моєї сестри. Жоні не дивуюся, у неї довге волосся, а ум...— не договорив.— Ти ж бо муж тверезий... у день з вогнем ніякого світильника в нікого не знайдеш. На його місці — темні жадання, захланність, своєкористь. Заради їх задоволення будь-хто з нас продасть і купить найсвятіше.
— Тебе послухати, то виходить... земля заселена самими мерзотниками.
— Так воно і є, Іване. Ми тільки вдаємо, що ми кращі, біліші... мусимо вдавати, бо над нами висить, як меч на волосіні, страх, котрий стримує наші чорні нахили. Страх — це і є рівновага для душі і порядок для волості. Окремі з людей пробують увільнитися від страху — і ці здатні на все.
— І багато тих... окремих? — Івана гнітило печатни-кове мудрування. "Ти ж бо перший, Яне, належиш до них", — ледь не злетіло з уст.
— Коби знаття,— щиро печалився печатник.— На чолі в нікого не написано. Тому доводиться підозрівати всіх. Ось візьми того ж тисяцького Карпа. Муж він нібито статечний, славою на браних полях овіяний... а поки ми збирали полки під Чернь, Берладник, певно, Карпом попереджений, повернув на Дністер і взяв город Кучелмин. Звідси борзо пішов на Ушицю, обступив її. Читай,— печатник підсунув грамотку ушицького посадника Марка Васильковича.
"...Тать Берладник появився під нашим городом, як сніг у петрівку. Не цілу седмицю стояв з купами своїми під стінами, двічі пробував узяти город коп'єм. З божою поміччю ми легко відбивали напади, бо люди Іванові більше до грабунку призвичаєні, аніж до меча. Були серед них бродники, вольнії кметі, зворохобле-ні твої, княже, і боярські смерди — усього шість тисяч..."
— Бачиш,— перебив Ян читання,— Василькович пише про шість тисяч, а Карп — про шістдесят. їй-бо, продався Карп Берладнику.
— Почекай. Не поспішай звинувачувати Карпа в перебільшенні небезпеки. Дай дочитаю. "Зваживши, що цих шість тисяч до брані не дуже придатні, я був упевнений, що залога * оборонить город від напасників. Не відав я, що Іван-князь таємно заслав до нас своїх людей, які нишком ворохобили містечан, іменем Берлад-ника обіцяючи золоті гори. І тать свого добився. Одного ранку я не дорахувався на заборолах триста мужів, котрі вночі перекинулися у ворожий стан. Були це переважно смерди та рукомесні люди. Ось тоді, княже, напав на мене страх, що залога зменшилася удвоє, і я побоювався, що й решта готовить зраду. Щоб цього не допустити, я звелів схопити десять жон нічних втікачів і на пострах іншим скарав їх...
Іван Русин випустив з рук пергамен, мовби сочила-ся з нього кров.
— І що на це князь наш? — прошептав уражено.
— Він князь, хронографе, і цим сказано все. Його вітець...
— Син відмежовувався від кривавих діянь свого віт-ця. Відомо мені: милосердям сповнене його серце.— Іван, потрясений звісткою з Ушиці, ще не міг повірити, що Ярослав слід у слід правцює стежкою Володимир-ковою. Та навіть Володимирко не карав жон за прогрі-шення мужів. Невже ні ногати, ні резани не вартують його бесіди з Ярославом... а він плекав на них надію... а він, наївний, тішився, що посіяв зерно в пухку ора-ницю.
— Дивний ти єси, Іване,— співчутливо промовив Ян.— Дивний і смішний. А мо', і дурний, вибач за грубе слово. Не шукай серед людей святих... марна робота.
— Я завжди прагнув бачити в людині людину. Тим паче в чолового мужа.
— І над чоловим мужем панує страх... даруй, що повертаю на круги своя. Князь не може осудити убієн-ня Васильковичем жон, бо посадник дбав про його город і статки. Тому похвалив то Ярослав. Читай далі.
— "...Бог і ти, княже, простите гріх мій, бо не мав я іншого виходу. В городі після цього настав лад і порядок. Берладник через день відступив від наших стін, піддавшись, говорять, умовлянням смердів, які тремтіли за життя своїх жон і чад. І співали йому за це осанну люди чорні — бродники і смерди, а половці, огнівав-шись, що залишає їх без добичі, відступилися від нього. Вчора, коли зійшло сонце, я не побачив біля стін город-ських ні одного ворога, щезли вони, розсіялися їхні купи, мовби спило їх сонце. І полки твої, княже, які сьогодні прийшли нам на поміч, не мають з ким битися..."