Андрій дари в одвіт прислав і грамоту: "Між нами ніхто кістки не кине. Чув я, гцо з Ольгою-сестрою не по правді живеш, та бог тобі суддя. Це не повинно, мислю, розлад чинити між землями. Якщо меча мого буде потрібно — дай вість... много мечів маю".
Слова з "Хронографа":
"Думаю: відколи Андрій боголюбивий проголосив себе великим князем над землями суздальськими, Русь почала писати нові хартії своєї історії, бо не було до цього часу такого, щоб водночас сиділи на столах два великі князі. Русь ділиться... і Русь по-новому єднається. В цьому прикмета часу".
Слова з "Хронографа":
"Днем сказав я князю Ярославу: "Осподине, гадаю, що не применшу ні заслуг твоїх, ні могуті галицьких полків, ні печатника Яна, у котрого гострий нюх, завдяки якому все тайне стає відомим, що мир у Галицькій землі тримається на двох мечах: твоєму та Андрієвому".
"Що Андрію до Галича. Далеко він",— печатник Ян заперечив. "Далеко й близько,— відказав я. — Забуваєш, що батько його звався Долгоруким. Коли Ізяслав Давидович, який сидів тоді в Києві, в літо 1158-ме зібрав полки, щоб іти на Галич і посадити тут на столі Івана Ростиславича Берладника, то чия рука зупинила його?" — "Полки наші, а з ними вої Володимира Андрійовича, Мстислава Ізяславича... Ми тоді в Київ увійшли, Давидовича геть прогнали",— додав князь. "Так. Але не забувай, що Андріїв брат Гліб Юрійович, князь на Пе-реяславлі, пальцем не кивнув, щоб допомогти Ізяславу Давидовичу. А він йому зять. Іще багато інших свідчень можу навести". — "І всі вони будуть свідчити, Іване,— глузував Ян, — що галицький хліб їси, а суздальським богам молишся".
Пишу це для того, щоб звістити нащадкам: були в Галичі друзі Суздаля, були й вороги".
Слова з "Хронографа":
"Той хвалить Новгород... той Чернігів... той Переяслав... той Володимир на Волині... той Суздаль... а той — Галич, бо, мовляв, отчини це наші, і, ніби для добра отчин, взаємно гострять на себе мечі. А коли власних бракує, то позичають у половців. Русь кров'ю сходить, мертвіє земля під копитами половецьких коней.
Нема кари на вас, князі можні! Нема серед вас мужа чолового, котрий зібрав би полки руські й пішов би в поле не за челяддю і худобою,, не за паволоками та узо-роччям, а щоб упень скосити половецьку траву, як колись косили печенізьку".
Слова з "Хронографа":
"Літа 1159-го Ізяслав Давидович з половцями ходив на Чернігів на Святослава Ольговича. Билися кріпко на річці Десні. Ольговичу помагав галицький полк Костянтина Сірославича.
Половці же багато лиха накоїли в Чернігівській землі: сельбища попалили, людей повбивали й полонили..."
Слова з "Хронографа":
"Зима 1159-го року люта була у Смоленській волості. 1 не тільки люта морозами, а й бранню також. Ізяслав Давидович з половцями десять тисяч смолян у полон узяв, а вбито їх без числа.
Вельми зненавиділи на Русі Ізяслава. Один Андрій бо-голюбивий руку дружню йому простягнув. На річці Ламі Андрій з Ізяславом зЧхались і союз учинили. Бого-люЬивий князь волоОимиро-суздальський, видно, жадає ослаблення всіх інших земель, щоб свою возвеличити.
За що ж називають тебе, К Н/ЯЖ е % боголюбивим? За те, мабуть, що у Владимирі храм святої богородиці воздвиг, бані її позолотив, всередині прикрасив іконами, на які много злата й срібла поклав, сосуди зробив дорогі.
Андрій богові свічу, а чортові — кочергу". Слова з "Хронографа":
"Не помилився я, коли писав якось, що Андрій Юрійович окромішно від Києва державу розбудовує. То були початки, а тепер — вершина. В літо 1161-ше сказав послам патріаршим із Константинополя: "Я град сей Владимир збудував і церкву предивну воздвиг і прикрасив... я всю землю свою городами і весями великими населив і многолюдною зробив... хочу, отже, сей град обновити митрополією, хай буде він престолом великого княжіння і головою моєї землі".
IV
Душно.
Келія отця доместика Танасія — регента хору та опікуна бібліотеки Видубецького монастиря подібна на велику кам'яну коробицю, що вщерть аж попід склепінчасту стелю закладена книжками. В кутку, біля дверей, кованих залізом, притулилися дерев'яні нари — ложе отця доместика, застелене благенькою ковдрою. Вузеньке віконце, що теж густо заґратоване, заслонили грубою слюдою, і сонце, дарма що надворі літній день, ледве добувається досередини. Навпроти вікна на дубовому стояку книжкової полиці висить гострий без піхов меч. Не хрест, а меч... Так заведено ігуменами Видубецького монастиря віддавна. Книги, що зібрані в келії, — скарб обителі, стерегти їх треба не тільки гратами й кованими дверима, а й мечем також. Іван Русин уявно вклав той меч у широку долоню отця доместика. Воїн з нього вийшов би дай боже: кремезний, жилавий. Руде бородище — лопатою. А голос — як сопілка. В неділю неодмінно треба сюди приїхати на службу божу, щоб наслухатися співу його хористів.
Уже місяць гостює Іван Русин у первопрестольному Києві. Зупинився тут по дорозі з Суздальської землі... шукав там слідів батька свого, суздальця зроду. Слідів батькових не знайшов, зате намилувався замріяним краєм досхочу. Ніс у собі його запахи, пошум задумливих гаїв, милозвучні його пісні. Русь будь-де прекрасна — в Галичі й Чернігові, в Суздалі й Ростові, і тут, у Києві.
У первопрестольному Іван обійшов усі храми, потім заходився переглядати монастирські книгосховища. Хотів знати, якою духовною поживою володіє його Русь, можливо, варто щось із книг придбати для Галича, князь грошей на таке діло не пошкодує. Хай множаться кни-гочеї на Русі, хай книги пилом не припадають ні в Києві, ні в Суздалі, ні в Галичі.
І ось сьогодні, замість того, щоб милуватися красою видубецьких книг, він каменем сидить на дерев'яних нарах і дивиться, як молодий, але вже посріблений сивиною чоловік смачно уминає м'ясо і хліб. Чоловік присів на стіжок із книг навпроти Івана, блюдо тримає на колінах; доместик Атанасій стоїть поруч і підливає йому вина.
— Бач, як воно ізгоєві ведеться, — чоловік врешті витирає плахтиною короткі сиві вуса й масні пальці.— Годуюся милостями отця Атанасія, бідного інока, а князь єсьм, — зітхає він і зводиться на ноги. Ростом він невеликий, статура налита силою, пружна. Під чернечою з чужого плеча одежиною відтопирився меч. Меч цей Русин запримітив одразу, коли вранці отець доместик з дозволу ігумена привів його до келії. Довго дзвонив ключами Атанасій, мнявся, пиняво відмикаючи келію, а потім заслонив спиною двері і сказав навпростець: