А внизу біля Діда плакав, беззвучно бився в Русинових обіймах, Василько, син Нагрів. Іван тамував його сльози:
— Мужайся, Васильку. Не згорів-бо в полум'ї твій талант. І навіть твоя церковця не щезла безслідно. Якщо витвір мистецький викресав бодай одну сльозу, чи усміх, або сколихнув силу, або додав комусь гордості — то він уже не пропаде в пам'яті. Твоя ж робота сколихнула людські серця, вона житиме, дарма що завтра вітер розвіє з неї попіл. Ось так...
— Храм божий горить... а господь не порятує,— ламала руки Настуся.
— Ні, Настусе,— сказав Іван Русин,— не божий це храм. Васильків він...
III
Слова з "Хронографа":
"Великий князь Юрій Долгорукий купно з Галичем, синами своїми та берендеями ходив походом на Волинь. Обступили город Володимир, пробували коп'єм його взяти, однак Мстислав Ізяславович, запершись відбивався сміливо. Однієї ночі волиняни напали на галицький стан, і коли б не поміч Юрієва, то бути би їм потятими".
Падали роси...
Крізь отвір у наметі було видно: на сході сіріє. Степ поки що німував: ніде ні вогника, ні звуку. Якоїсь миті воєводі Сірославичу навіть здалося, що його намет — загублений, покинутий усіма ковчег серед безмежного чорного простору. Боярин вичовгав надвір, нахилився, торкнувся долонею по волоттю невидимих у темряві трав, протер лице і стомлені від безсоння очі; роса остудила й прогнала хвилинну мару. Довкола намету походжав вартовий гридень, поруч у степу причаїлися тисячі воїв. їх уже розбуджено, вже осідлані коні й припнуті до чересів мечі. Тиша свідчила, що галицькі полки готуються до брані, як ним було звелено опівночі, без зайвої метушні: це повинно приспати ворога, що стояв навпроти на відстані двох поприщ між двома озерцямц.
Ворога? Князь Ярослав, виряджаючи воєводу Костянтина Сірославича на Дунай, надокучливо нагадував:
— Не в чужу землю йдеш за здобиччю, боярине. Ліво-біч Дунаю-ріки справіку сидять люди руського слова — тиверці та уличі. Отже, браття вони наші. Будь обачним у поході й мудрим: ідеш не завойовувати, а приєднувати їх до Галича. Приєднання — благо для тамтешніх людей, так і скажи їм. Старайся, щоб було якнайменше крові та вогню. Нам спустошеної, порожньої волості не треба. В бран бери або ж упень винищуй лише купи бродни-ків. Це таті і головники, що збіглися на Дунай з усієї Русі, покинувши своїх бояр і князів. Небезпечний це народ. Тому й не панькайся з ними. Дунай-ріку хочу бачити чистою для плавби кубарів купецьких. Зрозумів? Пам'ятайте це й ви,— повернувся князь до зібраних у гридниці тисяцьких-воєвод, на яких чекали на Золотому Току осідлані коні.— Не для себе одного посилаю вас нову волость здобувати. Станемо на Дунаї — велика користь для держави нашої буде, а для вас — нові вотчини. Купці галицькі давно це збагнули й грошей на полки не пошкодували. Тепер слово за вами.
Владика Козьма осінив воєвод хрестом.
— З богом!
Похід почався удачно. Стояла середина літа — степи, луги, переліски зеленіли тучними травами, відпадала, отже, турбота про корм для коней. Та й вої лягали просто неба, не потребуючи розбивати намети. Мечі добували з ножен рідко: тиверські сельбища здавалися без бою. Правда, мужів у них майже не бачили. Одні лише жони з чадами, старці й каліки.
Питав їх воєвода Коснятко;
— Де ж вітці ваші й браття? Куди поділися мечі з кілків на покутях?
— Та де ж,— не таїлися нові піддані галицького князя, — як не в полку старійшини Прова. Заледве степ загув шд копитами ваших коней, як.покликав їх Пров до себе. Казали гінці Провові: "Неволю у своїх туліях несуть нам галичани. Хочете жити привільно — хапайте мечі. Пров кличе".
Презирлива посмішка торкалася звислих вусів воєводи. Хе, життя привільне. Що з того привілля, коли одежина на людях убога, коли хижі — гірше куч для свиней у галицького смерда. Нема в степах порядку, осподаря-князя нема. Хто оборонить люд перед постійною небезпекою — ордами половців та купами бродників? Єдина у нього оборона, як у зайців, утеча. Тому й селяться поблизу пущ, ярів та озер. Ледь що — шасть у густі чагарники. І це в них називається волею? Почекай-те-но, ось загосподарює ваш край Ярослав-князь: понабудовує твердинь, церков, монастирів. Землю розділить поміж боярами... земля тут масна, жито он яке вигуділо.
Воєвода розтирав на долоні грудку землі, нюхав її: земля пахла хлібом, а мо', грецьким золотом? Очі його мрійливо мружилися. В уяві краяв ралом для себе обшир-ну вотчину. Ну, та це станеться у майбутньому, після того, коли він приведе полк до Дунаю. А перед цим ще має бути зустріч із старійшиною Провом та його воями.
Поки що Пров зуби не показує. Зрідка тільки галицькі стежі бачили на видноколі вершників. Вони появлялися із степової імли і в імлі зникали. Як тіні.
Аж учора пополудні передня сторожа донесла:
— Пров недалеко табором стоїть.
— Нарешті! — зрадів Костянтин Сірославич, бо надокучила йому гонитва за тінями. Невідомість гнітила й тривожила. Він звик бачити ворога перед собою.
Мусив віддати належне Провові: зручне місце вибрав для оборони. Праворуч і ліворуч — озерця, позаду в далині чорніє ліс. Хоч... не оборонятися гадає старійшина, а, певно, наступати, бо чому ж не опоясив спереду свій стан ровом або засікою? Доста мав часу на приготування. Або й не додумався до цього... не воював досі Пров з ніким. Щоправда, в запасі у нього ніч, тисячам воїв легко прокопати й заповнити водою рів між озерцями. Недоступишся тоді до нього.
Воєвода, звівшись на стременах і приклавши до чола долоню, пильно розглядав ворожий стан. Скільки там воїв? Конче треба дізнатися... і треба вивідати, чи не вдасться кінно обійти озерця, щоб ударити в спину.
Великий ратний досвід у воєводи Коснятка. Де не міг узяти силою — там брав хитрощами. Уже сьогодні бачив,
як на долоні, завтрашню брань: чоловий піший полк
буде наступати під прикриттям щитів у лоб... про люд-
ське око наступатиме. Головний удар — у спину. Десь та
кінчаються озерця, за ніч їх можна обійти. Г опиниться
Пров між молотом і ковадлою. Утім, спробуємо не до-
пустити до кровопролиття, шкода вбивати й калічити
смердів, без них приєднана волость — пустка. Ярослав,