— Ти ж бо не любив її при житті,— відповів на те Василько, поглядуючи на горб, уквітчаний косицями-вогнищами. Там ще тривала тризна. Студений вітер здував з горба, як опале листя, клапті плачів жалібниць і п'яних сороміцьких співанок навкружних ролейних бояр.— Пощо ж після смерті будувати їй пам'ятник з олжі.
— Не олжа це, брате, не олжа,— боронився Ян.— Параскева заслужила цього... якщо не життям,— поправився,— то смертю своєю: порятувала нам сестру, а князеві жону милу.
Василько горбився і мовчав.
— Пам'ятники, мій брате,— Ян тягнув своє,— ставлять не мертвим, вони потрібні живим. Та й найвищий-бо час показати світові твоє уміння,— наступив на болючий Васильків мозоль. Знав боярин про потайні мрії молодого майстра.— А тут така нагода, га? Місцина ж яка, самим господом призначена для божниці: горб, навколо поля.
Поцілив Ян не в брову, а в самісіньке чоло. Стоячи біля свіжої могили Параскевиної, Василько мимохіть подумав про вінець для братишанських полів. Якоїсь просвітленої миті він навіть побачив на горбі жовті, гейби навощені ярим воском стіни церковці. Повинна вона бути струнка і легка водночас, як дівчина, повинна вона маківкою звестися ввись; від неї хай струмиться тепло і радість; лише радістю земною, а не смутком і пригніченістю, не страхом перед богом і покірливістю перед смертю має віяти від храмів — цих досконалих творінь людських рук. Він не розумів зодчих, що будували храми присадкуватими і грізними, під куполами яких вічно панують сумерки. Він, Василько, син Нагрів, покладе тут храм високий, світлий, де сміх помножиться у сто крат, а слово людське звучатиме, як боже.
"Ще не збудував-єм, а вже диявол засіває в мені гордиг
ню,— схаменувся.— Прости господи..." ■• .
: Замість диявола, зустрівся із поглядом брата. "Невже Ян там, на горбі, справді зумів проникнути в мої помисли?"
— Ну, то як, брате? — боярин ударив долонею по його коліні.— Згода? Будуватимеш божницю?
— Я подумаю,— відповів Василько.
— Думай. До весни є час. За зиму звелю навозити на горб бервен: хай сохнуть. Ізографи намалюють ікони. Як сніг згине — почнеш. Підбери в Галичі двох-трьох унотів, смердів для чорної роботи я дам. За літо, гадаю, впораємося.
— Думати буду,— повторив своє Василько.
І вже від цього вечора не розставався з мислю про церковцю. Кілька разів за зиму бачив його Дідо біля себе. Василько приїжджав з Галича верхи на коні; біля Діда спішувався і біг на горб, устелений снігом, куди смерди волоком тягли смерекові бервена. Тут різко пахло живицею, потом, лайном биків; тут Василько забував, що не дав братові остаточної згоди, він відразу потрапляв у рідну стихію, і вже до Діда долинали його погукування на смердів, щоб не лінувалися.
По-справжньому Дідо пізнав Василька наступної яр-пори, коли на горбі озвалися дзвоном сокири і пили. Ранками Василько приходив до Діда першим, розгортав на ньому пергамен, позначений лініями, знаками й числами, довго мугикав над ними, чухав потилицю. Іноді він журився над пергаменом, видно, там, на горбі, дерево супротивлялося сокирі й задуму Васильковому* іноді його проймала безпричинна, здавалось би, втіха. В долонях майстра, в очах, на крутому чолі з молодою зморшкою, в усій його кремезній постаті нуртували незрозумілі Дідові вогонь, нетерплячка й мука. Зрештою, чому незрозумілі? В закутинах його пам'яті лишився спогад про майстра-камнеріза, він чимось нагадував Василька... нагадував молодістю, сумнівами і поривами.
Вони — майстро-камнеріз і Василько-дереводіл — були, напевно, рідними братами, а може, давній камнеріз воскрес в образі дереводіла?
Слідом за Васильком шкутильгали ранками із боярської господи четверо галицьких унотів, потім тіун По-боль приводив із сельбища гурт заспаних смердів. Горб роївся людьми, миналися Василькові сумніви, кожному треба було дати роботу, простежити, щоб сокири не дармували; Василькова сокира теж не знала супокою. Як росте жито під дощами й громами, так день у день із дзвону сокир, людського поту, Василькових мук росла вгору церковця. Дідо з підніжжя горба любувався, мружачи очі, її стрункими жовтими стінами, кладеними в угли, вузькими високими вікнами, круглою маківкою, покритою драницею. Вона справді нагадувала ратайську дівчину; і тепер люди з сельбища йшли до неї без тіуно-вого бича, вона вабила їх веселістю, що золотилася у теплих її стінах і в блискучих, із слюди, вікнах. Люди немовби зрозуміли затаєну мрію Василька: увінчати красу навколишніх полів рукотворною своєю красою; вони почувалися трохи причетними до Василькового творіння, і цим гордилися.
Настав день освячення.
Давно не бачив Дідо такого товпища людського, як у цю неділю. Попи й ченці, бояри і кметі, і навіть князь Ярослав з Настусею переступили поріг Василькової церковці. Сам майстро, вихуділий за літо, стояв на воротах поруч з боярином Яном і запрошував увійти до огради. Там, правда, ніде було голці впасти, а люди йшли і йшли, облягаючи церковцю хмарою; задирали зачудовано голови й обмацували зором вершину маківки; декотрі торкалися долонями воскових стін і мовби грілися їхнім теплом. Церква дзвеніла голосами півчих, просякала пахучим димом кадил. Самому Василькові здавалося, що його творіння ось-ось відірветься од грішної землі й вознесеться попід хмари. Він був утомленим і щасливим.
Його підкидали вгору, прославляючи. Питали, як це він зумів збудувати божницю круглою, адже досі подібних у Галицькій землі не клали, як це він налив у свою церковцю через усі вісім вікон стільки світла й голосистості. Він не вмів відповісти ні на одне питання, бракувало йому слів, себе самого він виспівав у церковці — якщо це вам дано зрозуміти — то зрозумійте; він прагнув самотності; думав: побігти б зараз у поле й здалека глянути на горб.
Унизу, біля Діда, його наздогнали князь і хронограф Іван Русин:
— Негоже, Васильку,— дорікав Ярослав,— утікати від своєї слави. Я ось тут підмовляю Івана, щоб ім'я твоє навіки записав у "Хронограф". Заслужив-бо...
— Мені дякуючи,— вставив слово боярин Ян, що нагодився на цю бесіду. Сьогодні він нипав за князем, як тінь.— Я напоумив...— Не випадало печатнику цього говорити, але сказав-таки. Із заздрощів. Заздрісно йому, що ім'я Василькове люд возвеличив, а його ім'я ніхто не згадує, мовби це не він зародив у братові гадку про божницю, мовби не його коштом виросло на горбі дерев'яне диво. Закипав у ньому гнів, адже церковця повинна була піднести його поміж ролейними боярами: куди ж, он який пам'ятник воздвиг на могилі жони, не поскупився боярин на срібло-злото. Побожний...