"Чи довго триватиме мир? Ти умреш... а що зробив єси, княже, щоб брат не піднімав на брата меч?"
Осьмомисл лежить на марах горілиць і з-під вій пасе очима за обидвома синами. їхні коні йдуть бік о бік. Олегів буланий каблучить шию, стриже вухами, нетерпляче січе ногами: не до вподоби коневі тиха ступа. Дай йому волю, послаби вуздечку — зірветься з копита. Рвучкий в Олега кінь. Володимирова ж сива кобилиця загодована: кобилиця нікуди не поривається, дорога її не манить. їй миліша затишна конюшня, звикла до її сутінкового сопуху. Рідко-бо велить сідлати кобилицю княжич Володимир... бракує у нього часу за гульбищами та сном.
"Різні коні під вершниками, різні вершники в сідлах. Різні, а краще, щоб був один. Може, цей один доробить, що я не доробив".— Князева думка знову втрапила в знайому борозну; не перший день ходить Осьмомисл по ній і ніяк не зважиться накрити її скибою.
Хіба легко?
Та годі про це. Дністро ось жаданий. І князь голубив поглядом могутню ріку. Щедро осяяна сонцем, вода світилася ясною голубизною. З висоти Осьмомислові не було видно хвиль-баранців, ріка видавалась йому мовби викутою з суцільної голубої криці... живої криці, яка навально, розсуваючи, як казковий смок, горби і скелі, пробивала шлях до моря. Було щось грізне в повільному плині Дністра; сила ця передавалася Ось-момисловим супутникам. Навіть кістлявий, дзьобатий, у чорному своєму корзні подібний на старого крука, печатник Ян розправив плечі. Він певно почувався тут соколом, у якого вистачить моці, щоб злетіти попід хмари. Князеві теж здається, що зміг би сісти в сідло.
Дністровий плин зачаровував. Легіт з ріки дихав у лице то упругою прохолодою, то пахощами карпатських пущ, то грушами-гниличками, то прив'ялою отавою, то висхлими стернищами. Дністро, що плив серединою Галицької землі, увібрав в себе усі її пахощі; і князь Ярослав, розкошуючи ними, пожалів, що, здоровим будучи, не приїжджав на цей високий берег щоденно. Від Дністра він набрався б здоров'я не тільки тілесного, а й душевного; тут виразніше чуєш, як пахне отча земля.
— Я б тут виздоровів... — сказав— князь до лічця Га-расія Вірменина, що чипів біля мар.— Поставити б на березі теплий намет і слухати б удень і вночі, як унизу бурунить ріка... і дихати б пахощами своєї землі. Це і є, мабуть, Гарасію, той єдиний лік, який підняв би мене на ноги. Чи як думаєш?
"Чари-запахи отчого краю — лік для кволої душі. В тебе ж тіло вмирає",— подумки відповів лічець. Уголос сказав інше:
— Я радий, що мій волостелин знайшов лік.
— А, гадаєш, ні? — насторожився князь. У відповіді лічця причаївся сумнів.— Справді,почуваюся здоровшим.
— Холодно тут. Вітер... — злякався Вірменин, що князь сповнить забаганку. Будеш чипіти всю осінь на белебні. — Скоро підуть дощі, — він зіщулив плечі.
— Звели розкласти багаття. Погріємося. Я давно не грівся біля вільного вогню. Вогонь, що скутий у печах мулярами, різниться від вогню польового або лісового.
Роби кинулися збирати патиччя, сухий хмиз, корневи-ща. Бризнули іскри з-під кресала. Несміливі язички полум'я, тонесенькі й ніжні, як пелюстки маку, напевно завмерли б, коли б роби не поприсідали довкола багаття та не заслонили б його від вітру. Князеві теж баглося затулити долонями маків цвіт, що народився з іскри, добутої із заліза й кременю. Однак зважився висунути з-під кожуха руку аж тоді, коли полум'я, весело потріскуючи, вже не потребувало людського захисту.
Полум'я тепер вимагало дров. Роби, а за ними гридні, великі бояри з Костянтином Сірославичем, лічець Гарасій, княжич Олег несли все, що потрапляло під руку.
Вогонь порівняв їх, повернув у дитинство або й ще далі — у нетрі віків, коли він вважався богом, і горе було тому родові, у хижі якого причахав жар.
Ярослав направду забув про свої болі, тягнув до вогню обидві руки, посміхався до нього. Дим, змішаний з пахощами дністрового леготу, був солодший за мед, цілющіший од усіх варив Гарасієвих. Жарінь, що облизувала руки й лице, розтікалася по жилах, додавала бадьорості. Князь просив свій почет множити вогняну силу, ятрити її палицями, докидати дров, дарма що полум'я, гогочучи, сягало зросту мужа. Почет догоджав волостелинові, як міг. Власне, це й не було догодою, робота обернулася в приємну забаву, бо кожний, кинувши в полум'я оберемок хмизу, почувався причетним до вогню, його родичем і годувальником. На дністровому березі, як білий ряст, розсипалася і квітла радість, тут і там зривався сміх. Люди у ці хвилини не пам'ятали причини, яка привела їх сюди; вогонь випалював з них щирий або ж удаваний смуток; людські погляди, мов сонячні зайчики, ковзали по самотніх марах і дивувалися, чому це волостелин галицький лежить на них нерухомо, коли поруч гогоче, потріскує, пашить жаром живий вогонь.
Ярослав прощав їм забудькуватість. Ярослав в уяві обіймав і роба, і гридня, і сина свого Олега, і давнього недруга Сірославича. Не обіймав одного Володимира.
Княжич бокував. Він походжав над кручею і збивав палицею голівки будяків. Його мовби не обходило батькове прохання додавати моці вогню, бо не приніс ні патичка. Вважав за нижче своєї гідності сповняти чорну роботу? Чи справді боявся, що від живого вогню перейме силу й знову запалає батьків світильник?
"Покликати його... присоромити? — князь з тугою позирав на сина.— Примусити, щоб кинув у вогонь хмизу? Та що це дасть?"
Текли сльози по лиці Осьмомисловім. Дим їх видушив? Синова зневага?
"Якби розходилося лише про мене — бог би був йому суддя. Я б стерпів, вибачив... хоч і тяжко усвідомлювати, що рідний син не бажає обігріти останні хвилини родителя. Гірше, коли він, одягнувши княжий вінець, занехає світильник отчої землі",— знову впрягся у свою борозну князь Осьмомисл.
Світильник отчий... земля... син... Борозна кружляла по колу; коло звужувалося, давило,'як обручем, груди, забивало дихання. Він знав засіб, як розірвати коло і вийти на простір. Обдумав ЦЕ до найменшої дрібниці. І не міг зважитися. Проти ЦЬОГО кричало все його людське єство... кричало не від сьогодні, а від тієї днини, коли знайшов із кола вихід. Поки що батьківське почуття було сильнішим від обов'язку державного мужа. Поки що... Та найвища-бо пора переборити себе. Досить скиглити. Вичікування до добра не приведе: дні його пораховані.