— Князь вернувся додому?
— Ні, ночує в монастирі.
— Безпечно там?
— Вірні люди в дружині...
— Більше нічого не переповів видок?
— Про владику... Балакав він з князем на самоті. Крутив хвостом старий пес,— і вашим і нашим. Буцімто княгиня наша прибігала до нього й просила, щоб привів до тями князя, а Настусю — прокляв. Погрожувала: не заростуть князеві стежки до Братишан — покине мужа.
— Дав би їй бог розум,— перебив Ян.— Ну-ну, перелякався князь?
— Ха, та де! На жарт обернув. Відказав владиці: "Хіба я в тебе, єпископе, один грішник серед пастви? Багато їх... греблю гати".
— Тяжко йому,— співчував Ярославові новий печатник.— Нам тепер очі гострити й вуха, щоб бояри змову не учинили.
...День кінчався опівночі. Ян дмухнув на свічу.
А вранці вість, як сорока, на кожні галицькі ворота сіла:
— Чули, княгиня наша Ольга з сином та з боярами Молибоговичами, Дитятичами та Доброславом з Ямниці подалася на Ляхи. Чудасія...
Князь не велів переймати княгинині вози. Хай їде...
Глава дев'ятнадцята, з літа 1187
Думав Русин: ..А якби самому знову рушити по Русі, га? Узяти б гусла й помандрувати від города до города, від весі до весі. Лихо, чи вистачить для мандрівки сили й життя? Сонце-бо, заходить...
Несподівана думка схвилювала старого. Поклав перо на каламар, почовгав по хоромині: сюди-туди, туди-сюди, як човник ткацький. Прямий, дарма що мав за плечима цілу копу, середнього зросту, в полотняних сорочці й ногавицях, взутий у легкі шкуряки, безбородий, але з довгим посивілим вусом, він виглядав радше на смерда, аніж на книжника-затворника. Лише руки свідчили, що не знають вони ані чепіг, ані коси; у нього інша ораниця, інші зерна сіє...
"А мо', трусонути старістю і покласти ще одну борозну на полі, що Руссю зветься., прокласти від Уж-го-рода й Перемишля аж до Новгорода Великого й Суздаля... чимало доріг уже мною сходжено і з'їжджено, тут і там приятелів маю і знайомих — не пропаду. З побаченого й пережитого можна буде потім — з кожного грона і ягоди бодай по краплині вина — укласти книгу про Руську землю. Поки що нема такої книги, руські мандрівники в чужі землі простують і перед чужими дивами роти розкривають. Чужинці ж про Русь пишуть поверхово; зобачивши латку на сіряку смерда, вони готові всю Русь полатати, а свого убозтва не помічають.
Але ж... розтікаються мислі по древу, мовби я молодик, якого жде нерозпечатана амфора з вином. Я вино своє випив, другої амфори нікому не дано, адже не єсьм "вічним жидом". І шкода, що не єсьм, хоч і кажуть, що це мука — жити вічно; мука тоді, коли живеш безцільно, я кожен день присвятив вітцівщині.
Чи не зависоко, Йване, ціниш свій труд?"
Блукав зором по дубових полицях, заставлених книгами й сувоями пергаменів; на нижній полиці зупинився довше, й очі його посмутніли. Полиця не була порожня: лежали там три товстезні книги "Хронографа" — плід цілого його життя... та ще з півсотні віршів... та ще три-чотири перетлумачених на руське Слово грецьких книг.
— Багато це чи мало? — питав себе й святого Іоанна, що позирав задумливого з ікони, котра висіла на чоловій стіні.
Святий, як дві краплі води, схожий на Русина: такий же випуклий лоб, в облямівці сивини, такі ж підковою опущені вниз вуса, і такий же уважний погляд очей. Ізограф Хома, виученик словутного Григорія Печерсько-го, приніс колись під полою волосяниці чисту дошку, покриту левкасом, і сказав:
— Не осуди, Вчителю, подобу твою хочу надати хра-нителеві твоєму й опікунові святому Іоанну.
— Гріх це,— мовив Русин.— Проти закону церквою освяченого ідеш. Є взірці грецькі й київські, як котрого святого малювати.
— Хіба не буде гріхом, коли нащадки не знатимуть твого лиця? Хіба не заслужиш ти, Вчителю, честі цієї? Крім того, — Хома зовсім не по-іноцькому підморгнув,— всілякі взірці сковують пензель. Так учив Григорій.
І Русин погодився... погодився не з честолюбства; цінував найперше в кожному митцеві прагнення до розкованості й шукання власної борозни. А щодо моєї подоби... хто через копу років здогадається шукати в святому Іоанні моїх рис? І може, це на краще, я незримо буду присутнім при житті наступних поколінь... буду, поки не облущиться ікона, поки не згорить вона у ворожому вогні або ж не попливе за водою.
А потому? Потому — забуття?
Отже, мало я зробив для Русі?
Гортав важкі чисті аркуші пергамену, призначені для переписування. З жовтуватих полів віяло порожнечею... порожнеча скраплювалася в душі сумом, як пара під сволоком.
Почувався самотнім.
Якби комусь признався про це — не повірили б. Нема днини, щоб він не був у гурті рукомесних людей, бояр, попів та іноків; люди потребували його, він потребував людей.
Та самотності від цього не убувало.
Сьогодні вона теж затоплювала його, як прибережного дуба каламутна повінь, і Русин не пробував ані втікати від неї, ані боронитися. Навіщо, хіба від себе втечеш? Прихилився до вікна й дивився, як заходить сонце. Руси-нова світлиця на верхній половині терема, звідси видно почорнілі драниці дахів, садки, а далі — Дністер і потойбічна оболонь, що врунилася зеленими отавами ген-ген аж до Викового болота. Червоні стріли призахідного сонця, тонкі й довгі, тисячами вціляли в Дністер, ріка спалахувала бездимно, горіла... горіла, щоправда, коротко, бо набігала з верхів'їв хвиля, і стріли сонячні гасли.
А може, не хвиля дністрова гасила стріли, може, по небу сунули турми хмар? В інші дні Дністер горить довго, мовби не водою налитий, а нафтою, і часом Іван
Русин, піддавшись ворожбитності передвечірньої пори, очікував, що зараз, коли спаде полум'я, зачорніє поміж берегами голе днище.
Потому посмішковувався з дитячого свого страху, збуреного уявою.
Надвечірньою порою десь там унизу поміж дахами, в гущавинах садків плакала дитина; вона завжди плакала в один і той же час; дитина, певно, була не одна, і вона, може, теж плакала в інші години, але чути її тільки над-вечір'ями, коли заходило сонце. В порожньому піднебесному куполі, як у хмарі з голосниками, кожний звук у сто крат посилювався, дитячий плач долітав до Йвано-вого вікна виразно й зримо... зримо, бо співець змикав повіки й бачив його на лутці вікна; бачив на лутці сіру пташку.