III
Цоркнула клямка.
Ані Ян, ані князь Ярослав цоркання не почули, обидва горбилися над грамоткою Марка Васильковича, посадника на Ушиці, котрий писав, що сего року на Пониззі жито-пашниця щедро вродила, і буде що в засіки засипати, і на продаж лишиться. А продавати є кому: Дністром прибув до Ушиці звісний гість з Цареграда Ксенофонт, котрий привіз з собою срібло-злото, взамін же хоче зерна. За Ксенофонтом, — сповіщав далі Василькович,— багатьох інших гостей ось-ось що не видно, в імперії спека й посуха — наша пашничка в ціні. То чи не звелиш, княже, щоб посадники твої в городах і тіуни на княжчинах, що обабіч Дністра везли хурами й сплавляли рікою збіжжя до Ушиці; торжище тут буде велике і для гостей зручне. А до нас присилай довірену людину з сторожею кріпкою, аби виторг доставити до Галича.
— Ти поїдеш, боярине, — після короткого роздумування сказав Ярослав.
Три седмиці минає, як не зводиться з ложа печатник Остафій, князь сам справи вершить. Щоправда, помагає йому Ян, і Ярослав поміччю задоволений. Ум у боярина кмітливий, вдача наполеглива — виросте з Яна достойний заступник отцю Остафію. Поки що бракує молодцю розмаху і широти, ще виднокола міряє з висоти бра-тишанської вежиці. Та виднокола — речі набутні. Людина швидко звикає до висоти, тим паче Ян. У душі Ярослав гидився своїм співцем — дедалі рідше дзвенять у гридниці його гусла, не подобалась йому також надмірна запопадливість, уміння бути завжди під рукою. І разом з цим... потребував його щоденно, бо вірнішого слуги не знайдеш, особливо тепер, коли Настуся... "Батько мій наметане мав око, не помилився, коли підняв сина дереводіла з болота; хто був у болоті, той цінує ласку. Я ще вище його возвеличу, і на зло великим боярам печатником настановлю. Подібних до нього худопалків з боярських збіднілих родів теж до себе наближу. Тоді буду спати спокійно".
Князь аж повіки зімкнув, уявляючи той безпечний спокій. І в ту ж мить здригнувся від оклику Янового*
— Стережись!
Щастя, що боярин постійно має очі на спині, бо підкрадався до князя його синок Володимир. Йому тільки десять років, а він стискав у руці ніж.
— Ти що, чадо моє? — Ярослав посміхнувся з войовничого вигляду первінця. Навіть милувався затятою його рішучістю, напруженою поставою... поки милування не змінилося розгубою.
— На кого це ти з ножем? — Князь міг би й не допитуватись, здогад прошив його стрілою. Стріла застряла в серці, і серце боліло; мусив зціпити зуби, щоб не застогнати.
— На тебе! — княжич понурив вид. І скільки ворожості пробилося в цих двох гнівних не по-дитячому мовлених словах, що вистачило її й на Яна, він схопився з лавиці, щоб залишити батька з сином наодинці.
— Сиди! — гримнув на нього Ярослав.— Пора й тобі глибше пірнути в таїни волостелина. Глянь на горобеня жовтороте, яке придибало до отця свого з ножем.— Він замислено придивлявся до хлоп'яти, як до чужого, і признавався собі, що не знає сина; з матір'ю повсякчас Володимир, він її пестунець.
— Бий. Чого ж бо не б'єш? — питав сина поважно, як дорослого.— Я перед тобою беззбройний, без кольчуги. Пусти з батька крівцю.
— Ая,— хлопець шморгнув носом,— тепер не дасися. Я хотів зненацька.
— Мов тать? — не втримався і крикнув Ярослав. Наскрізь пропікала його синова серйозність.
— Аз єсьм онук князя Володимира,— хлоп'я згорда випнуло груденята.
І сміх, і гріх.
— Кинь ніж і пробачення проси. Не в дитячу забаву граєшся.
— Ти сильний, і я скоряюся,— княжич кинув ніж на лаву.— Та не забава це.
— Направду вбити мене замислив? Як ворога? В тебе рученята слабі.
— Я виросту.
— І тоді повториш удруге.
— Може...
— Батько я тобі.
— Мама каже: нема в нас ворогів більших, окрім батька.
— І ти віриш? — Ярослав поклав долоню на синову голівку, розкуйовдив волоссячко. Хлоп'я споглядало на нього з висоти своїх десяти літ суворо й осуджуюче.
— Вірю. Бо не любиш нас.
— Це теж мама казала?
— Так.
— Вона дала ніж?
— Я сам узяв. Але щоранку чую її молитву: "Господи, пошли смерть супостатові, бо краще бути вдовою, ніж зганьбленою жоною".
— Замовч!
— Ти ж питаєш.
"Так, так, чадо моє: я питаю, ти відповідаєш". Князь присів на ослін і, підперши долонями лице,— а на долоні лишився солодкий лоскіт от синового волоссячка,— і думав, що Ольга права. "Та чи скажеш про це синові? Він ще не доріс, щоб зрозуміти, чому не люблю його матері... чому Ольга мене не любить. Я теж потаємно накликав на неї мор, або ж снив про трійло. Лише не наша це вина, сину, що живемо в ненависті... не питали нас про любов, коли вели до вінця. Ти теж не винен, що роджений в нелюбові, і в нелюбові моїй ростеш, як вовченя. А я не відаю, як розв'язати тугий цей вузол".
Хлопець терпеливо ждав; хлопцеві, може, баглося, щоб молодий цей і дужий чоловік відлупцював, щоб удруге він не брав ножа. "Хай було б боляче... хай би я плакав, а потому він поцілував би мене в око, як мама".
Та батько-князь сидів нерухомо... сидів чорний, як ідол, і кидав погляди під лаву, мовби направду злякався того маленького ножа.
— Пусти мене,— нагадав про себе Володимир.
— Іди, іди,— спохопився князь.— Відведи його, боярине, до княгині й перекажи: хай тихше молиться, з її молитов викублиться диявол.
— Слухаю, княже.
І знову цоркнула клямка. Князь мовби тільки цього й ждав, бо підняв ніж і похапцем засунув за черес... ніби за черес можна сховати сьогоднішню пригоду. Сховати й забути. А чи варто? Може, покликати Івана Русина й звеліти, щоб записав у "Хронограф": "Сьогодні чадо мале, що в ненависті виколисане, підняло на батька свого озброєну руку. Хай пам'ятають про це нащадки..." Чи, мо не треба, Русине, га? Яке діло нащадкам до нашої ненависті? Моя це біда, виросте з хлоп'яти воїн, зміцніє у нього рука. Хто знає, може, випадок сьогоднішній — пересторога господня, або ж намова Ольжина? То допиши, Русине, у "Хронографі": "Злякавшись перестороги, князь Ярослав побіг у хороми княгинині, й повзав князь у її ногах, і пестив первін-чика, каявся в нелюбові своїй і заприсягався любити".
Але ж олжа це буде, Русине. В олжі жити легше й спокійніше... та чи радісніше?
І князь розпачливо вгатив кулаком по грамотці посадника з Ушиці.