— А я вчора угледів віконце,— відкрив несподівано князь свою таємницю.
— Не боїшся, що віконце твоє зачинять, або очорнять, або заб'ють дошками хрест-навхрест? Врешті, може й таке бути, що віконце те не для тебе прорубане.
— Ні, Параскево, не боюся,— мотнув головою.— Хай воно навіть не для мене... Я од нього нічого не жадаю. Бо хіба збереш промені сонячні у сніп, сховаєш його у черес або наповниш ним коробицю? Променем можна милуватися, грітися його теплом. І за це дяка господу.
Параскева глянула на нього уважно.
— Любиш її... Настусю? — В запитанні і радість, і тліло недовір'я.
— Не будемо говорити про любов. Де про любов говорять — там вона не ночує. Одне скажу: вір мені. Хай зостанеться все так, як є... я з твого дозволу посиджу тут трохи й надивлюся у своє вікно.
— Ти?
Ані не зраділа, ані не здивувалася, ані не збентежилася, мовби князі до Братишан приїжджали щоднини. Під віями спалахували бісики дитячої пустотливості.
— Ти направду князь?
— Направду, Настусю.
Вона крутила заперечливо головою. Довга коса зміїлася на плечах. Дівчина, певно, не повірила в учорашні його слова, не хотіла вірити в сьогоднішні.
— Де ж гридні твої, бояри, скоморохи? — питала.— Я бачила в Галичі виїзди старого князя. Пишнота яка!
— Досить тобі, Настусю, — поспішила на поміч Ярославові Параскева.— Князь перед тобою.
— Ну, якщо братова говорить, то — правда.— І Настуся схилилася у поклоні до землі. Аж тепер спаленіла, як ружа, пригадавши вчорашню свою наготу й той... цілунок. В якусь хвилинку завагалася: а чи не щезнути з-перед його очей.
Однак не рушилася... стояла боса, в шкіряній запасці, якою перехопила тоненький стан... стояла, як була в підкліті, де жорнувала з дівками жито. Білий пилок борошна тремтів на віях і у бровах. Як іній.
— Ти б переодяглася,— взяла її за плечі Параскева.— Ніхто тебе до жорен не посилав.— Боярині, видно, було незручно, що дівчина в буденній та ще й припорошеній борошном одежині. Адже повинна здогадуватися дівка, до кого приїхав галицький волостелин. Учора після розмови з Настусею про здибання на березі Уняви-ріки Параскева цілила в князя камінням... сьогодні вбрала б задля нього Настусю в золочені ризи.
— Де я мала час на переодягання, — Настуся цмокнула братову в щоку.— Не бійсь, Парасю, князь не осудить, що ти бідну сироту прикувала до жорен. Тут, братова, нічого не вдієш, кому на роду написано: князеві — меч, Янові нашому — гусла, комусь — книга мудра, а мені жорна. Кожному своє, в залежності від стану його, маєтності, розуму, роду. В цьому ділі сам князь не в змозі щось перемінити,— вона пустотливо зиркнула на Ярослава.
Він удав, що образився.
— Даремно применшуєш княжу змогу, Настусю. Батько мій дарував братові твоєму боярську гривну і нею було перекреслено старе Янове призначення, талан старий і дано новий, вищий.
— Гадаєш, учинено велике добро? — вколола його Настуся.— Я вчуся завжди й в усьому помічати добро. Бачу: добра на світі багато. Колись я теж доводила Параскеві: боярська гривна мовби відродила Яна, зробила його кращим.
— Ось бачиш... — поспішив князь.
— Почекай,— продовжувала Настуся,— Вчора, коли я вернулася з Уняви-ріки, думку свою про брата змінила. Справді: з іржавої криці срібло не виплавиш. Тобі, княже, до речі, відомо, чому я так говорю.— Настуся глянула Ярославові у вічі прямо й гостро.
— Годі, Настусе,— Параскева пробувала втихомирити дівчину.— Досить про це. — Зараз вона стояла на боці князя. Якимось жіночим чуттям відчувала, що полюбив він Настусю... а коли полюбив — то пошліть їм, небеса, щастя. Обом... її, Параскеву, ніхто ніколи не любив, старий князь зганяв на ній хіть, і тільки.
Ян узяв її як додаток до боярської гривни. Князь підняв долоню: не заважай, Параскево.
— Я здогадуюся,— мовив він, — чому ти інакше почала думати про Яна. Повір: тільки здогадуюся. Та не про це мова. Мій приклад, може, був недоречний. Я не мав на увазі, що нібито боярська гривна переінакшила Яна, вділила йому розуму або шляхетності, ні. Вона піднесла його на боярський поріг.
— Не хотіла б я сидіти на високому порозі. Вибач, Параскево, коли тя ображаю,— сказала Настуся.
— Ов, а то чому? — поцікавився князь. І подумав, що донька галицького дереводіла не поступиться ні в бесіді, ні в сміливості суджень, ні в природності поводження перед будь-якою бояришнею. А все ж... все ж ліпше було б для мене, якби вона походила з боярського роду. Втім, це не так важко зробити.
— Бо тому, княже,— відповіла Настуся.— Доні малих людей обирають суджених у Юріїв вечір та в купальську ніч... обирають з любові. Боярській же доні привозять мужа в сідлі готового. Заслинений він або дурний — будь його жоною.
Ярослав кивав головою: правда. Та тільки це доля не одних боярських донь. Доля княжого сина теж їх долі подібна.
— Ет, що ти знаєш про життя, Настусю,— князь роблено посміхнувся.— Шукай доказів переконливіших.
— Що ж тут довго шукати? — відрізала дівчина.—
Я б не хотіла бути боярською донькою ще й тому, що боярський поріг високий. Впадеш з нього — ребра потовчеш. Крім того, бояри ходять взутими й не чують, як під п'ятою дихає отча земля. — Почала жартом, а скінчила задумою.— Це, мабуть, найголовніше: чути, як дихає отча земля.
Глава вісімнадцята, з літ минулих
Яблука висіли на гіллі...
Яблука висіли низько, доступно, досить було їх торкнути, щоб вони впали на розкриту долоню.
Це пагілля нависле, ці яблука, що горіли рум'янцем між листям, як зорі, цей сад здичавілий, обсотаний виноградною лозою, засіяний малиновими кущами, покручений вітрами, ця галявина з криничкою, яку ніколи не замикали в цямриння, і вона вільно жила собі, як у полі або в лісі, цей килим, добутий небіжчиком старим Братишем у половецькому степу, ці ковані мідні жбани угорської роботи, понакривані лопухами, щоб вино у них і пиво не видихали прохолоди пивниці, ці... Зрештою, все тут нагадувало Параскеві... все тут було так, як колись... як тоді, коли князь Володимирко перший раз гостював у боярської сироти.
Схожість приголомшила Параскеву. Вона, сховавшись у малиннику і стежачи крізь просвіти з галявиною, думала, що світ або зупинився у своєму русі, або повторився... а якщо повторився, то, замість князя Ярослава, сидить на галявині батько його Володимирко, а замість Настусі, вона сама — Параскева.