— Тільки й радості.
— А радість зело велика — служити людям, будити їх думку, розкривати глибини краси. Тобі, наприклад, видається, що тешеш і різьбиш камінь, а насправді ж обтешуєш людину, дбаєш про її духовну досконалість. Твоя оця стіна — цілий трактат про високе призначення людини на землі, про те, що не личить їй падати низько у своїх помислах і вчинках.
— Правду кажучи, про це я не мислив, коли різьбив жіночі обличчя,— по-новому приглядався до своїх витворів Добромир Соколян.
— У цьому тайна справжнього мистецтва, що кожний витлумачує його відповідно до свого бачення світу. Мистецтво подібне до молитви: в однакові слова усяк вкладає свій зміст. Мені цікаво, що мав на увазі майстро, карбуючи на камені жіночі лики?
— Не огнівайся, мій добродію, я думав про Любану.
— Ти ж у вічі її не бачив.
— Помиляєшся. Слухаючи оповіді твої, я уздрів дівчину серцем. На її пам'ять я це вирізьбив,— і Соколян відійшов набік, покинувши Івана самого.
Любана...
Ходить Любана з Русином ціле його життя до старості; в його старості поділилася з ним своєю молодістю, і він, приглядаючись до чолової стіни соборного храму Галицької землі, таки молодів... молодів і впізнавав у різьблених обличчях; четвертого яруса знайомі очі, рівний ніс, уста, хвилю розпущених кіс.
Чудо.
Був за це чудо вдячний Соколяну, бо роки давно згладили в пам'яті, обернули в розпливчату хмарку любі серцю риси.
І треба ж — сіла хмарка на білу стіну й скульптор зіткав з її павутин зримі образи, кожний образ — свічадо, в якому відбивався душевний стан Любани. В їх розміщенні є свій порядок, чергування — від елегійної безтурботної задуми до утробного крику. "Воістину,— хитав головою Іван Русин,— ціле життя дівчини з Тисме-ницького пралісу вирізьбив Добромир Соколян. І може, учинив він гріх, що оповів про її життя на стіні християнського храму, адже язичницею жила й померла Любана, старим богам поклонялася. Але, о господи, прости йому прогрішення, це і є один з тих випадків, до якого стосуються слова з святого писання: "Вони не знають, що творять". Винен тут шал творіння... а творчість прирівнюють з богорівними діяннями. За що ж карати його? Краще поглянь, як просто в образі однієї з дів він розповів про митарства тисяч.
Це була остання робота майстра Добромира. Вічную пам'ять по ньому співали в цьому ж храмі Успення. Люд галицький, оплакуючи його, казав:
— Жити ж Соколяну та жити, коли б камінь не із'їв його грудей.
Однак камінь цей, добрі люди, дарував йому вічність. Чада малі, які зіп'ялися на ноги вже після його смерті, щоднини чують від родичів своїх: "У Добромировій церкві владика службу правив", "Вітер буде, Добро-мирові маківки вогнем палають", "Учора зустрів біля Добромира стрия свого Юрашка, хмільний — світа не бачить".
Добромир і Добромир... Ім'я його богородичне затьмило. Воля на це людська. Якої більшої слави й визнання міг би жадати для себе митець? Втім, він не турбувався про славу, він творив.
П'ять років будував князь Ярослав Осьмомисл храм Успення Богородиці. Будуючи його, потаємно мислив, що навколо пальця обвів своїх бояр. Настусі це пам'ятник, її лик вирізьбив майстро на четвертому ярусі...
Владика галицький, освячуючи храм, тішився: возвеличить храм славу господню і укріпить віру Христову.
Іван Русин у "Хронографі" своєму співав осанну не тільки Соколяну, а й здателям також, ізографам. А через них — усій Руській землі.
Сам Добромир, як ми знаємо, присвятив свою працю Любані.
А час інакше повівся, він рішуче перекреслив наміри князя, єпископа, не порахувався також з побажанням митця. І присудив: "Добромирів це храм. Хай ім'я його не погасне у віках".
— Хай не погасне,— шептав Іван Русин, встаючи з каменя.— Завдяки талантові його я до скону вдивлятимуся в обличчя Любанине. Він зобразив її молодою... я молодістю її молодію на схилі життя.
...Біля воріт церковної огради Русинів кінь рив копитами землю.
"До вас, наших далеких нащадків, котрі будуть у Русь-кій землі, звертаюся я... Звертаюся і прошу: не блудіть по білому світу з короткою пам'яттю. Пам'ятайте про нас. Ми коріння, з якого здійметься вгору ваше дерево.
Глава сімнадцята, з літ минулих
Вороняче крячання під Пліснесь-ком чаїлося в ньому з молодих літ, коли князь Ярослав, задоволений учидлищем Клима Добротвора у Галичі, повелів закладати подібні не лише в монастирях, а й по всіх більших і менших галицьких городах. Тоді ж Іван Русин побував у Перемишлі, Ярославлі, Коломиї, Черні, Бакоті, Кременці, не минуло княже веління і города Пліснеська.
Русин приїхав у Пліснеськ посеред осені. Осінь владарювала суха, тепла; ранками дрімучі праліси на горах Вороняках палали бездимним вогнем; старе горбате цвинтарище, що прилягало із північного заходу до градських валів, по-літньому виблискувало розсипами роси. Іван стояв на градській стіні, кутаючись від ранкової прохолоди в тепле корзно, і баглося йому скочити в пожухлі трави цвинтарища й покотитися по них, як котилася у Тисменицькій пущі його Любана після першого весняного дощу.
Спомин про Любану, як вітер лампадку, погасив веселі росяні розсипи. Русин повернувся лицем до города. Пліснеськ, осторожений стінами й валами, здався йому похмурим. Та він таким і був: зруби численних будинків, що тулилися на посаді один до одного, як близнюки, чорніли старим дубом, а дахи — старою драницею. Усе тут дихало давниною, зеленим мохом. Правда, позавчора, коли тільки-но приїхав у Пліснеськ, Русин не помітив його похмурості. Йому навіть сподобалася тиха задумливість города, дубова кріпота... кріпота Пліс-неську конче потрібна, адже стоїть він на волинському порубіжжі й стереже разом з Божськом та Олеськом Галицьку землю.
Непривітність города почала різьбитися, впадати Йванові у вічі вчора після розмови з княжим посадником Данилом Гарбузовичем. Посадник теребив густу і руду, як хвіст лиса, бороду, й казав, що сумнівається, чи старійшини градські пристануть на слово Ярославове. Ні, він, посадник, не проти науки княжої, князь це гаразд придумав, але... хто знає, чи потрібно її у порубіжній глухомані? Навчителю треба від города урок давати... чада від звичного діла відривай, а вони — помічники у кожному домі.