Скрізь і всюди тлум, руїна, смерті, змови, лукавство. І так діялося справіку, бо й лічець Гарасій вичитує з "Хронографії" грецької:
"...Прибічники Феодори знали, що сестра її заздрісна, вона радше допоможе сісти на царський стіл конюхові, аніж погодиться правити разом з нею..."
— Доволі, Гарасію,— перервав Осьмомисл читання.— Йди і відпочинь. Відсипайся...
"І набирайся сил на майбутнє,— подумав про себе лічець.— Не вірю в твоє одужання, княже. Полегша оця — перепочинок перед далекою дорогою". Князя, однак, лічець послухав, клацнула за ним дверна клямка.
Князь залишився один.
Останнім часом Ярослав шукав самоти, дарма що самотність його була умовна: після відвідин Володими-рових приставлено до порога ложниці двох воїв, вої пантрують також на переходах і на ґанку і стережуть дворище пильно.
В спокою і безпеці розмотував князь своє веретено. Сумніви напали на Осьмомисла. Він сподівався, що перемацає пучками безконечно довгу нитку й бодай самого себе переконає, що на ній менше, ніж на батьковій, ґудзів: він княжив мудріше, чесніше, з більшою користю для рідної землі.
Отже, різні наші нитки, отче...
Різні?
Чого ж тримає нині одне повне веретено, лише одне веретено, а повинно бути двоє? З цього виходить — як усе просто і ясно,— що він, успадкувавши від батька веретено і прядучи мовби свою нитку, насправді ж продовжував прясти нитку батькову. Мусив прясти, бо був один кужель, одне повісмо — одна ж земля.
Отже, ніякої різниці нема й не було?
Сумно...
Заплющив очі, бачив уявні кужіль і веретено. Хто тепер продовжить його нитку, Осьмомислову? Володимир — син безпуттєвий, ледащо? Олег Настусин? Він жадав би, щоб продовжував Олег. В того ясний ум, до книг охочий і до меча. В праці — наполегливий, на бранному полі хоробрий, землю отчу любить. Чом не князь для Галича? Шкода, ненавидять Олега великі бояри, Нас-ташиним сином, а не Ярославичем, величають між собою. Може статися, що по його смерті брати не поладять, і з цього скористається Роман Мстиславович волинський, він давно позирає заздро на Галич. Хто знає, чи не він якраз, відклавши многотрудне веретено Ростиславичів, почне прясти в Галичі свою нитку. Веретено Ростиславичів закотиться під лаву й про нього забудуть назавше.
— Не допусти цього, господи,— благав побожно князь.
Веретено Ростиславичів лежало у нього на колінах. II
Іван Русин переступив поріг ложниці.
— Чолом тобі, княже. Кликав мене?
Не бачилися давно, тепер один одного міряли поглядами. В Русиновому серці заскимлів жаль: звела хвороба Осьмомисла на нінащо, лежить на постелі вихуділий і білий... такий білий, мовби смерть уже поклала на нього свою печать.
— Міг би прийти, Іване, й без зову,— дорікнув князь.
— Не пускали до тебе,— Русин присів на дзиґлик біля ложа.
— Полегшало, здається, мені,— князь запримітив щиру скорботу на лиці хронографа... скорбота Іванова втішила: є на світі людина, якій він не байдужий.— Коса небоги-костомахи висіла наді мною на волоску. Ще трохи—й обірвався б волосок.
— Спаси й сохрани,— Русин звів очі на ікони.— Зашвидко тобі вмирати, Володимировичу. Молодший ти від мене, і справ маєш невирішених багато. Живи сто літ.
— В сто років теж буде копа справунків,— посміхнувся блідо Осьмомисл.— За життя приростаємо до землі тисячами ниток, мовби ми вічні.
— Правду кажеш,— погодився співець,— тільки різні у нас нитки. Вмирає смерд — він покидає тільки родину, котрій надокучив хворощами, волів та ораницю. Вмирає співець... він залишає перо й, може, недоспівану пісню. Князь залишає державу.
— Ще гірше, коли кидає державу в непевності... наступники його спроможні дуже швидко розвалити будівлю, яку він зводив усе життя, а перед ним коло будівлі цієї заходжувався батько його. Це ти мав на увазі?
Русин, щоб не хвилювати хворого, не поспішав з відповіддю.
— Хіба ти кликав мене для того, щоб я конче відповідав?— підвівся Русин з дзиґлика й заходив по ложниці. Був прямий, сива грива розсипалася по плечах. З постаті його кремезної і не вгадаєш, що книжник він, що довгі години просиджує за столом.
— Може, й для того, Йване,— підтвердив князь.
— Ти сам зело мудрий.
— Мудреці теж часом потребують поради,— заперечив князь.— Тим більше, я грішний. Не про мале річ. Річ про єдність і цілість Галицької землі.
— Боюся, що нинішні наші вболівання про цілість Галицької землі ні до чого. Запізно, княже. Треба було тоді...
— Ніколи не пізно виправляти помилку.
— Усьому свій час,— відказав Русин,— Дівку віддають заміж, коли вона розквітла, землю орють навесні, вино давлять з достиглих ягід. Хіба я тобі не говорив?
— Говорив,— погаслим голосом обізвався князь.— В мене тоді не було ні сили, ні охоти. Страшна смерть Настусина спричинилася до того, що я мовби духовно онімів, затерп. Пальцем не міг кивнути.
— Як на те пішло, Ярославе, то повинен тобі ще раз заперечити: не онімів твій дух, ні — ти просто злякався. Злякався за стіл свій, за життя власне. Тебе мучила думка, що за спиною, попіднімавши голови з отруйними жалами, чатують змії — бояри твої великі. Замість того, щоб рубати зміям голови, ти поїв їх молоком.
Русин повторив нині мовлене князеві через седмицю після того, коли підкуплені великими боярами лиходії черпали долонями охололий попіл з кострища на Золотому Току, на якому спалили Настусю, і розвіювали його на вітру, вигукуючи при цьому:
— Згинь! З щезни, відьмо! Лети на бескеття, на вертепи, де хрещений люд не ходить. Тьфу! Тьфу! Тьфу!
Князь тоді кволо хитав головою, раптово посивілий, лицем чорний від пережитого. Він остерігався навіть торкнутися власного меча, який повернули бояри. На руках він не мав посторонків, як у ту днину, коли страчували на Золотому Току Настусю, але бояри домоглися більшого: закували у вериги його волю.
— Не докоряй за старе, — ворухнувся, мовби хотів устати з ложа князь.— Прав ти був, що говорити. Тоді, однак, крім смерті Настусиної, не спроможний був щось бачити... про щось міркувати. Боярове мої кострищем тим випалили в мені душу. А я ж людина, Йване.
Русин мислено ставив себе на місце Ярославове й не був упевнений, чи теж зважився б торкнутися меча. Вго* лос же мовив інше: