Князь мій Ярослав каменів.
Це була в його житті перша брань, і, мабуть, лише тепер він по-справжньому відчув тягар княжої шапки і, мабуть, терзався виною за пролиту кров. Бо в його-таки волі було гукнути перед бойовищем: "Стійте, браття! Сором нам щербити руські мечі об руські кістки!"
Тепер доля винесла його на градську стіну, щоб міг надивитися не на скомороше представлення, а на пир смертельний — гіркий плід свого послухнянства боярам.
Не карай мене, Ярославе, і не гони пріч, коли завтра прочитаєш оці рядки в "Хронографі". Очевидно, це осуд... але водночас, осподине, це крик зболілої душі видока, що бачив кривавий пир.
Хто скаже тобі правду, якщо я не скажу?
Співець твій Ян? Од нього не діждешся...
І чуєш, княже, не заслонюй рукавом вид свій, від побоїща не заслонишся навіть муром високим. Хай воно навіки вкарбується в твоєму серці, щоб, якщо носиш у грудях любов до отчої землі та її людей, не дозволяв у майбутньому натравлювати брата на брата. Бодай ти один з численної братії княжої на Русі не дозволиш...
Дивися...
Дивися, осподине, київські комонники вбили клин між твоїми пішцями й комонниками, а комонні галицькі побігли у поле. Сам князь Ізяслав... бачиш Ізяслава в чер-леному корзні й у золоченому шоломі... сам князь Ізяслав погнав твоїх комонників у поле, а чорні клобуки обсіли галицьких пішців і колять їх і рубають упень.
Дивися, осподине, хай карбів у тобі незагоєних карбується стільки, скільки є смертей у нинішній днині. Дивися, як пішець у кольчузі, той простоволосий, бачиш, косить навколо себе довжелезним мечем і не дає клобукам приступу. Що вони націляться на нього списом — вціляє спис у щит підставлений, що спробують вдари-ти мечем — меч їх рдбиває своїм мечем, що спробують потоптати конем — падає кінь з вершником. Якщо виживе сей лицар, княже, то поклич його до себе і дай йому боярську гривну, бо за тебе він б'ється.
Ні, не вижив лицар, досяг його ворожий меч і покотилася голова. Чи заступиш ти, княже, вітцеві — сина, жоні — мужа, а дітям — батька? Чи матиме право співець твій Ян заспівати про нього: "Ой упав він снопом за землю Руську"? Не заспіває, бо поляг лицар за честь твою і не більше.
Дивися: там на пагорбі чорні клобуки обступили галицьку корогов. З корогвою, може, десять мужів, забивши списи в землю, стоять, як вкопані. З синього полотнища корогви рветься увись чорна галка з розпростертими крилами... даремно рветься. Клобуки, відскочивши від колючого пагорба, пустили на сміливців хмару стріл. І ще пустили. Іще. Хто не вмер від стріли, того порубано мечами. І хитнулася корогва. Впала. Забилася галицька галка під копитом степового коня. Крик переможний клобуків глушив її квиління..."
Квиління галчине ударило князя у тім'я. Усяке досі траплялося з галицькими полками, не раз були биті уграми, ляхами або ж тими таки киянами, але не було випадку, щоб корогва упала під ворожі копита.
Упала ганьба на Ярославову голову. Він круто повернувся й звелів:
— Коня!
Готов був бігти, летіти на пагорб той скривавлений, щоб підняти свою корогву.
Йому заступив дорогу Костянтин Сірославич. Воєвода молодшої дружини розпростер руки.
— Не пущу,— сказав рішуче.— Сам загинеш і нас погубиш.
— Про що турбота? Хіба не бачиш, що впало галицьке знамено? — князь тицяв рукавицею у напрямі горба.
— Бачу,— відповів ствердно Коснятко.— Але до цього я бачив, княже, як упав з коня мій батько. Я однак не метнувся йому на поміч, бо моє місце тут, на заборолах теребовльських, коло тебе, княже. Ти ж сам колись говорив: "Піддасися хвилі — втратиш вічність".
Так, він це говорив... говорив зовсім недавно, пируючи з боярами у стравниці. Лив тоді студену воду на гарячі боярські голови, бо, сівши на отчий стіл, хотів княжити розсудливо. О боже... Легко учити розважливості на пиру, і тяжко бути розсудливим, коли споглядаєш, як ворожі копита толочать твій родовий стяг. Ще важче усвідомлювати: боярська правда завжди чомусь зверху. Зранку бояри просили: "Йди, осподине, в город". І він не ослухався їх, пішов. Тепер йому мовлять: "Не смій піднімати корогов з-під копит",— і він теж повинен скоритися. Чому це так? Адже він волостелин, під його рукою обширні землі, тисячні полки, срібло й злото в потаємних скотницях. І разом з тим він — як глиняний той когутик,— забавка. Кожному вольно подути когутові у хвіст, іцоб залився сюрчанням.
Дивно. Невже й батько його Володимир був таким собі глиняним півником? Невже і його в'язали боярські посторонки? В'язали, мабуть. Пробував од них увільнитися... було це тоді, коли тільки-но сів у Галичі. Та, обступлений зусібіч лукавими сусідами, мусив дійти з боярами згоди. Згода, щоправда, укріпила його стіл, але погрубшали водночас і боярські воривки.
"Чи порву їх колись?"
"Чи порву?"
"Порву!" — князь Ярослав рубнув рукою, ніби вдарив мечем.
Ніхто не помітив його внутрішньої борні. Гридні, що голотилися на заборолах, воєвода їхній Коснятко, хронограф Іван Русин були зайняті іншим. Вони слухали моторошну порожнечу, що розлилася під Теребовлею після заходу сонця. Справді, повінь порожня і непевна: добігає до вечірнього рубежа нинішня днина... Цієї бранної днини ліг кістками галицький полк, за його недобитками погнався у поле Ізяслав... цієї бранної днини полки Ізбігнєва Іванича та когорти воєводи Милодана побігли добивати за горбами чернігівців та волинян. І ніхто з ворогів не знає, кому випаде честь прибити на рубежі дня свій переможний щит.
"Мій це буде щит? Ізяславів?"
Ярослав стрепенувся.
— Пошли гінців до Ізбігнєва та Милодана,— кинув Косняткові.— Хочу знати, на чому стою.
"Ніхто в Теребовлі сеї ночі не зімкнув очей. У князя мого пробудилася жадоба діяння. Він мовби прагнув надолужити прогаяний день: обійшов заборола, перевірив варту біля воріт, радився з теребовельським тисяць-
ким про відсіч Ізяславові, якщо той завтра спробує узяти город списом.
Князь київський однак не мав і гадки про Теребовль. Заночувавши в п'яти поприщах від города, він нетерпляче очікував вістей про долю волинських і чернігівських полків, які весь день відбивалися від перемишлянців та болгар.
Не були вісті радісними для Ізяслава, втішили вони мого князя: надвечір чернігівців та волинян розбито вщент: "А якщо їх розбито,— кмітував Ярослав,— то чи не спробувати всією силою впасти на Ізяслава? Щоправда, вої і коні смертельно втомлені... але переможемо, браття, утому. Від сьогоднішньої ночі залежатиме, може, майбуття Галича".