І
Цю мелодію Микола Костомаров почув, коли вони з Павлом Чубинським обдивились уже Братський монастир і всідались у візка, щоб їхати додому. Можливо, це сталося після того, як він обернувся з повозу до храму, з якого тільки-но вийшли: лежав той на тлі блідуватого неба, і через те, що народжувались уже сутінки, здалося Костомарову, що той храм наче готується злетіти – барви будівлі й неба напрочуд улагоджувались.
– Кудою хотіли б поїхати, Миколо Івановичу? – схилився Чубинський. Голос у нього був повільний і теплий, він начебто відчував настрій Костомарова.
– Коли можна, через Андріївський узвіз, – так само тихо відповів Костомаров.
Звозщик повернув до них бородате лице.
– Рушай! – наказав йому Чубинський. – Через Андріївський.
Костомаров мусив приплющитися: у глибині легкого, майже непомітного сутінку грав рояль. Навіть побачив білі жіночі руки, що прудко бігали клавішами. Спалахували золотими сплесками акорди, котились, розбивалися – наче грала й мінилася вода. Відчув, що все в ньому зводиться й підноситься, що це, здається, те, чого не допускав досі до серця, – боявся-бо хтозна й чого; зараз він також боявся, що не витримає, – мелодія з’явилася незалежно від його бажань і напрочуд зворушувала.
Він розплющився.
– Любите музику, Павле Платоновичу? – спитав несподівано.
– Та який же нечистий, як не вона, зробив із мене етнографа? – засміявся Чубинський. – Я, правда, ціную більше наспівність народну, ніж солодкаво-салонну.
—А от мені нараз згадалася мелодія цілком салонна, – задумано сказав Костомаров.
– Розкажіть, коли ласка, – повернувся Чубинський.
– Бачите, про це розказувати – що описувати птаха, який летить у небі…
У них над головою й справді пролітав птах, і вони скинули водночас головами. Був той птах чорний і летів, ледь помахуючи крильми, на тлі почервонілої хмари, що застигла серед неба й повільно стоплювалася. Повільно стоплювавсь у тому горнилі й птах; Костромарову здалося, що його мелодія перейшла туди, увись.
"Вона може бути й барвою, й рухом крил", – подумалося йому.
– Розумію вас, Миколо Івановичу. Сам приїхав оце недавно у свій Борисполь, і показали мені там книжку, з якою залазив колись у садову глушину і над якою мріяв цілими днями. Така, знаєте, огріта споминами книжка…
"Він, цей чоловік, угадав, – подумав Костомаров. – Ця моя музика – теж ніби огріта споминами книжка!"
Коні бралися під узвіз, довкола пропливали невеликі хати, часом біля хвіртки спинялася жінка або чоловік і знічев’я розглядалися; хідником біг рябий собака, спинивсь і ошкірив на повоза білі, вологі зуби. Попереду на тлі неба вимальовувалася Андріївська церква.
– Божественний витвір! – зітхнув Чубинський.
– Це був кінець певної культури, – сказав Костомаров. – Даремно вважаємо, що кінець тої чи іншої культури – занепад. Кінець культури – найвищий її розквіт, такий, що й розвивати її годі, найбільший спалах…
Проказав ці слова сповільнено, розтягуючи слова, – не бажав розлучатися зі своєю музикою. Трохи вже шкодував, що обмовився про неї цьому милому молодикові, – здасться, той мав дещо прагматичну систему мислення, інакше не вдалося б йому виконати чи б то, власне, організувати тієї величезної роботи, яку зробив.
"Я завжди тішив себе, – думав Микола Іванович, – що маю завидну енергію, але що моя свічка порівняно з цим вогнем?"
– Коли мистецтво доходить вершин професіоналізму, – тим-таки тоном говорив Костомаров, – воно вже тим самим починає загибати. Загибель у ньому – як мимовільна думка про смерть у людини здорової і хворобами неушкодженої. Смерть починається від хвилини, коли така думка у голову западе.
Вони звернули на вулицю, і перед ними на тлі палахкого неба вималювалася Софія Київська. Мовчки похитувались у повозі, який ритмічно поколихувався, ритмічно цокотіли підковами коні, ритмічно гойдалися обіч хати; здавалося, иЧитинський перейнявся тією ж таки мелодією, а може, був настільки гречний, що намагався Костомарову вторити. Музика все ще не зникла, і Костомаров був як налагоджений інструмент: приймав у себе звуки, а може, і віддавав їх – дивна й висока напруга. Розумів, яка тому причина, – очі його давно було повернено в той бік, де стояв гурт дерев.
"Чи не ті самі дерева?" – спитав себе подумки.
З’явився затишненький будиночок із білими накрохмаленими фіранками; здається, саме в цьому домі грали на роялі дівочі руки, на які він дивиться – надивитися не може!
– Зупиніть, будь ласка! – сказав хрипко, а що візниця не почув його тихого голосу, Чубинський торкнув того у спину.
– Чого? – повернулося бородате лице.
– Зупинися й почекай нас тут! – наказав Чубинський.
Костомаров уже стояв біля вікна, за скло якого було засунуто білета на квартирантів.
– Як колись! – повернувся до Чубинського. – Мені навіть здається, що повторено граматичні помилки.
– Зайдімо! – запропонував Чубинський.
Костомаров перемнувся з ноги на ногу, озирнувся, наче побоювався чого чи шукав підтримки; довкола стояли й справді незвичайно вирослі дерева, хвіртка ж була та сама. Той-таки був і весь будинок, навіть барва фарби на даху.
Чубинський уже просунув руку відчинити хвіртку, і Костомаров раптом вихекнув із себе повітря. Ступив услід Чубинському, тобто переступив лінію, що відділяла цей двір від вулиці. Так само стояла під горіхом лавка і, здасться, була це та сама лавка; темнів умивальник, а під ним чорне від часу цебро. В кутку стояла мітла, дворик недавно підмітали, решта дворика була заросла шпоришем, по якому подекуди витиналися кущики кульбаб вже без квіток чи клубастих кульок. Між городом та двором було насаджено широку грядку чорнобривців, і саме ці чорнобривці найбільше схвилювали Костомарова – увіч не могли бути ті самі.
Чубинський підійшов до дверей і подзвонив.
– Навіщо ви? – злякався Костомаров. – Ми б тут подивилися та й пішли…
Але в глибині дому вже почулися кроки, і Костомаров аж пальці сплів, боячись, що відчиняться двері і в них постане та ж таки господиня, що колись брала його на комірне; в мить ока повернулось йому в пам’ять добродушне обличчя і той добрий голос, яким господиня любила наспівувати, коли щось робила; саме слухаючи той спів, любив Костомаров марити про найкращу в світі дівчину.