Олександр Бєляєв
Острів загиблих кораблів
Роман
Частина перша
І. НА ПАЛУБІ
Великий трансатлантичний пароплав "Веніамін Франклін" стояв у генуезькій гавані, готовий до відплиття. На березі панувала звична метушня, чулося різномовне ґелґотіння натовпу, а на пароплаві вже настав момент тієї напруженої, нервової тиші, котра мимохіть охоплює людей перед далекими мандрами. Лише на палубі третього класу пасажири заклопотано "ділили тісноту", розміщуючись і укладаючи манатки. Публіка першого класу з висоти своєї палуби мовчки спостерігала цей людський мурашник.
Порушуючи тишу, пароплав проревів востаннє. Матроси спішно почали піднімати трап.
Цієї миті на трап швидко зійшли двоє чоловіків. Той, що слідував позаду, подав матросам якийсь знак рукою, і вони опустили трап.
Запізнілі пасажири зійшли на палубу… Добре вдягнений, стрункий і широкоплечий молодик, заклавши руки в кишені. А просторого пальта, швидко попрямував до кают. Його чисто поголене обличчя виражало спокій. Проте спостережлива людина за зведеними бровами незнайомця та легкою іронічною усмішкою могла б помітити, що це спокій удаваний. Вслід за ним, не відстаючи ні на крок, йшов товстенький чоловік середніх років. Казанок його був зсунутий на потилицю. Пітне, пом'яте обличчя його виражало одночасно втому, задоволення і напружену увагу, як у кішки, яка тягне в зубах мишу. Вій ні на секунду не зводив очей зі свого супутника.
На палубі пароплава, недалеко від трапа, стояла молода дівчина в білій сукні. На мить її очі зустрілися з очима пасажира, що спізнився та зараз ішов попереду.
Коли пройшла ця дивна пара, дівчина в білій сукні, міс Кінгман, почула, як матрос, що прибирав трап, сказав своєму товаришу, кивнувши у бік пасажирів, що віддалилися:
— Бачив? Давній знайомий Джим Симпкінс, нью-йоркський сищик, зловив якогось молодчика.
— Симпкінс? — запитав другий матрос. — Цей на дрібну дичину не полює.
— Так, дивися, як одягнений. Який-небудь фахівець з пограбування банківських сейфів, якщо не гірше того.
Міс Кінгман стало страшно. Весь час до Нью-Йорка на одному пароплаві з нею їхатиме злочинець, мабуть, убивця. Досі вона бачила тільки в газетах портрети цих таємних і страшних людей.
Міс Кінгман поспішно зійшла на верхню палубу. Тут, серед людей свого кола, в цьому місці, недоступному звичайним смертним, вона відчувала себе у відносній безпеці. Відкинувшися в зручному плетеному кріслі, міс Кінгман занурилася в бездіяльне споглядання — найкращий подарунок морських подорожей для нервів, стомлених міською суєтою. Тент прикривав її голову від гарячого проміння сонця. Над нею тихо погойдувалося листя пальм, що стояли в широких кадовбах між кріслами. Звідкись збоку доносився ароматичний запах дорогого тютюну.
— Злочинець. Хто б міг подумати? — прошепотіла міс Кінгман, все ще згадуючи про зустріч біля трапа. І щоб остаточно звільнитися від неприємного враження, вона вийняла маленький витончений портсигар зі слонячої кістки, японської роботи, з вирізаними на кришці квітами, і запалила єгипетську сигаретку. Синя цівка диму потягнулася вгору до пальмового листя.
Пароплав відходив, обережно вибираючись із гавані. Здавалося, ніби пароплав стоїть на місці, а пересуваються навколишні декорації за допомогою сцени, що обертається. Ось уся Генуя обернулася до борту пароплава, ніби бажаючи показатися від'їжджаючим востаннє. Білі будинки збігали з гір і тіснилися біля прибережної смуги, як отара овець біля водопою. А над ними височіли жовто-коричневі вершини із зеленими плямами садів і піній. Але хтось повернув декорацію. Відкрився ріг затоки — голуба дзеркальна поверхня з кристальною прозорістю води. Білі яхти, здавалося, були занурені в шматок голубого неба, що впав на землю, — так ясно було видно всі лінії судна крізь прозору воду. Нескінченні зграї риб шастали між жовтуватим камінням і короткими водоростями на білому піщаному дні. Поступово вода ставала все синішою, поки не приховала дна…
— Як вам сподобалася, міс, ваша каюта?
Міс Кінгман озирнулася. Перед нею стояв капітан, який включив у коло своїх обов'язків надавати люб'язну увагу "найдорожчим" пасажирам.
— Дякую вам, містере…
— Браун.
— Містере Браун, чудово. Ми зайдемо до Марселя?
— Нью-Йорк — перша зупинка. Втім, можливо, ми затримаємося на кілька годин в Гібралтарі. Вам хотілося побувати в Марселі?
— О ні, — поспішно і навіть з переляком промовила міс Кінгман. — Мені смертельно набридла Європа. — І, помовчавши, вона запитала: — Скажіть, капітане, у нас на пароплаві… є злочинець?
— Який злочинець?
— Якийсь арештований…
— Можливо, що їх навіть кілька. Звичайна річ. Адже ця публіка має звичай утікати від європейського правосуддя до Америки, а від американського — до Європи. Але сищики вистежують їх і доставляють на батьківщину цих заблудлих овець. У їхній присутності на пароплаві немає нічого небезпечного, — ви можете бути абсолютно спокійні. Їх приводять без кайданів тільки для того, щоб не звертати уваги публіки. Але в каюті їм негайно надягають ручні кайдани і приковують до ліжок.
— Але ж це жахливо! — промовила міс Кінгман.
Капітан знизав плечима.
Ні капітан, ні навіть сама міс Кінгман не зрозуміли того смутного відчуття, яке викликав цей вигук. Жахливо, що людей, як диких тварин, приковують на ланцюг. Так думав капітан, хоча і знаходив це розумним запобіжним заходом.
Жахливо, що цей молодик, так мало схожий на злочинця і нічим не відмінний від людей її кола, весь час подорожі сидітиме скутим у задушливій каюті. Ось та смутна підсвідома думка, яка схвилювала міс Кінгман.
1, глибоко затягнувшися сигаретою, вона поринула в мовчання.
Капітан непомітно відійшов від міс Кінгман. Свіжий морський вітер грав кінцем білого шовкового шарфа та її каштановими локонами.
Навіть сюди, за кілька миль від гавані, доносився аромат квітучих магнолій, як останній привіт генуезького берега. Гігантський пароплав невтомно розрізав блакитну поверхню, залишаючи за собою далекий хвилястий слід. А хвилі-вистіби поспішали заштопати рубець, що утворився на шовковій морській гладіні.
II. БУРХЛИВА НІЧ
— Шах королю. Шах і мат.