Алкіона нічого цього не помічала, не бачила. Вона сиділа при вході до печери або на березі, невидющими очима дивилася в далечінь, а то раптом схоплювалася на ноги й бігла мілководдям уздовж гребенів припливу й плакала, і задихалась, поки служниця наздоганяла і обіймала несамовиту свою господиню, яка вже не чула ні вмовлянь, ні слів розради. Потім сиве море спокійно слалося до ніг двох жінок, а небо над цим сивим морем іноді робилося високим і страшним, а тоді знов нагло опускалося вниз і зависало над водою — холодне, непроглуне. Так настала зима.
Декотрі глядачі — з нетерплячки чи тому, що так швидко похолоднішало, — повставали зі складаних лавок і грілися довкола погаслих чанів-грілок: притупували ногами, ляскали себе руками по плечах. Коли це молодиця в передньому ряді як зойкне! То виявилась Прозерпіна — жінки в залізному місті шепотіли межи собою, що вона бігає за всіма чоловіками. Феме, прикривши долонею рота, бувало, казала комусь у крамниці, що ця молодичка виставляє себе напоказ перед торговцями худобою, як корова, а перед шукачами бурштину — як коштовний камінь. А хіба Прозерпіна, мовляв, не пряла очима отому римлянинові?! А вона ж уже кілька років заручена з Дітом, германцем, якого на це узбережжя закинула вже забута війна; в Томах його називали не інакше, як "багатій", бо він двічі на рік одержував морською поштою гроші з інвалідського фонду. Але найстрашніша хвороба, на яку страждав Діт-германець, була туга за маршами та фрісландськими лісами. Про Фрісландію він частенько розповідав, [22] коли стриг овець. Умів стригти й чуби та бороди, зашивати рани, варив усілякі мазі й продавав зеленкувату цілющу наливку — про цю наливку Діт казав, нібито вона походить із картезіанських монастирів у Швейцарії. А коли всі його засоби виявлялися марними й не допомагали хворому, Діт ховав небіжчика й ставив на могилі надгробок.
Цього вечора Прозерпіна була лиха на свого нареченого й сиділа далеко від нього; вона й досі притискала до губів долоню й некліпно дивилася крізь прогалину в тумані, що поволі пропливав повз Тереєву стіну, на довгий білий риф неподалік від берега. Там лежало Кеїкове тіло, і його вже ледве діставали легенькі хвилі.
Алкіона, що, як і всі дні доти, сиділа на березі, мовби прокинулася від зляканого Прозерпіниного зойку, підвела голову й теж уздріла мертве тіло. Як же близько й виразно в її уяві раптом постало Кеїкове обличчя, кожнісінька його риса, кожнісінька міна! Чи ж схоже ще на прибитий до берега труп те зображення, яке вона носила в медальйоні на грудях? Не тямлячи себе, Алкіона підвелась і несамовито кинулася в бік скель, до того рифу. Нарешті їй є куди бігти! Вона перескакувала з каменя на камінь, прослизала крізь розколини в брилах, просто-таки летіла над узбережними бескидами. Але потім те пасмо туману закрило стіну, і стало погано видно. На мить глядачі стратили з очей охоплену розпачем жінку, а наступної миті побачили вже тільки птаха-зимородка, який шугнув понад скелями. Тріпочучи крильми, він завис над хвилями прибою, а потім, граційно змахнувши кілька разів, підлетів до трупа й сів на його розкльовані стерв'ятниками груди. Кеїк. Довкола його склеплених очей виступала сіль, а в кутиках рота — піна. Здавалося, зимородок пестить крильми обдерте й подовбане дзьобами обличчя, щоки, чоло. І раптом з цією знівеченою подобою щось сталося, раптом збляк на ній ліловий колір і чорнота тління, від брудної піни, в чубі залишився тільки вінчик із легеньких пір'їн та білих, свіжих пушинок, і очі-перлини розплющились. Потім над морською поверхнею, пойнятою легеньким бризом, підвелася гарненька голова з дзьобом і, рвучко обертаючись, наче аж здивовано роззирнулася навкруги; невеличке, вкрите пір'ям тільце, б'ючи крильми, випросталось і струснуло з себе солону піну, воду й струпи на ранах. І глядачі, які бачили вже не труп і не вбиту горем жінку, а двійко зимородків, що злітали над морем, усе зрозуміли; [23] дехто навіть з полегкістю засміявся й почав плескати в долоні. А на стіні вже з'являлися й зникали слова. Імена акторів, композиторів, художників. І також висловлена комусь подяка. Потім Кипарис почув, як заторохтіли бобіни, й потягся рукою до кнопок. Тереєва стіна погасла. В Томах стояла ніч. Із моря віяв колючий вітер і відносив угору, аж на гірські схили, собачий гавкіт, гомін із винарні та розмови глядачів, що поверталися додому. Аж у густих чагарях край стежки на Трахілу вітер, здавалося, губив рештки звуків залізного міста й ставав шумливим і легким.
III
У той час, як на Тереєвій стіні ще бушував шторм і різницю омивали хвилі прибою, Котта високо в горах марно намагався засвітити світло. У поетовому будинку панувала темрява. Кіптявий гніт у гасовій лампі, що погойдувалася на мідному ланцюжку над вогнищем, після кожної Коттиної спроби тривожно спалахував, тільки на мить осявав кімнату і вперто гаснув. Обидва чоловіки знов повклякали, мов нічна сторожа, хто де був: чорна Коттина постать, обриси якої ледь вимальовувалися на тлі вікна, і Піфагорова — нерухома й невидима в тепер уже непроглядній пітьмі під кам'яними сходами. Присутність Назонового слуги час від часу виказував тільки ядушний клекіт його дихання. Обидва мовчали. Вони сиділи так уже цілу годину, і Котта в цьому мовчанні й цій застиглості, у цьому повному самозаглибленні зрештою помітив єдино можливу в такому гірському закутні форму буття; згодом трахілська тиша навіть видалася йому достатньо глибокою, щоб поглинути гомін решти світу й заглушити гуркіт каміння у високогірних ущелинах, падіння мурів і дерев, стугін мануфактур у поневолених провінціях. А також голоси — незліченні голоси люті, ніжності й страху. І цокання куль із слонової кості на більярдних столах у гральних салонах на п'яцца дель Моро також... [24]
Тут, у горах, світ німував, і саме тут Котта згадав про нього. Як ото, буває, з дна копанки підіймаються повітряні бульбашки, так і з глибини його свідомості випливали картини, зринали із забуття і, випірнувши нарешті на поверхню, знов оберталися в ніщо: картини, що, з'являючись, одразу прибирали чітких обрисів, так ніби лише холод у цих горах, трахілські руїни та присутність божевільного старця саме й були потрібні для того, щоб ці картини спливли на пам'ять. Те, про що Котта кілька годин тому розповідав слузі й у чому присягався, тепер і без слів нечутно ставало історією. І все ж складалося враження, ніби Піфагор, хоч Котта й мовчав, так само слухає, ніби якийсь вихор підхоплює один по одному ці німі спогади й несе їх у пітьму під кам'яними сходами. Так постали й розтанули розкоші Рима, червневе сонце у вікнах палаців, колихкі тіні кипарисів на стінах Назонового будинку, вікна якого тепер були забиті дошками; далі — потоки машин у вечірньому місті, що тяглися під платанами на бульварах, немовби вервечки лискучих комах.