Звичайно, листи до Рима надходили і з залізного міста. Пом'яті, залапані руками, що їх тримали й передавали далі, у плямах від вогкості, сліз чи солоних морських бризок, Назонові клопотання після багатомісячних поштових доріг нарешті досягали метрополії, і тут, десь у численних залах та коридорах, які вели до імператорських покоїв, назавжди зникали. У сутіні тих коридорів справу поета Публія Овідія Назона вже давно вважали вирішеною, закритою, списаною в архів. Доля цього вигнанця, здавалося, ще раз доводила: кожен римський підданий має право привернути до себе увагу імператора, наймогутнішої і найнедосяжнішої людини в світі, тільки один-однісінький раз, і навіть найбільший поет імперії не має шансів скористатися такою нагодою вдруге.
З погляду катакомб, а також державних канцелярій, Назонове існування після вислання з Рима перейшло в стадію між життям і смертю, і тепер кожна ознака цього існування оберталася мовби пам'ятником, застиглим у тій позі, в якій її застав імператорів рішенець. Так поет перетворився для своїх ворогів на скам'янілий символ справедливості римського правосуддя, що дбає тільки про благо держави, залишаючись сліпим навіть перед сяйвом знаменитості, а для шанувальників — на скам'янілу невинну [74] жертву влади. Одним історія з Назоном постійно нагадувала про те, наскільки безглузді й марні будь-які спроби бунту проти імператорського панування; для інших поетова доля стала прикладом революційного пориву, прикладом, що засвідчував справедливість і необхідність такого бунту...
Та хоч на які міфи розпадалася під ударами політики Назонова доля, а всі заяви про його вигнання незмінно лишалися звичайнісінькими пропагандистськими викрутасами в боротьбі за владу, вони були по-різному вигідні різним сторонам, і тому їх не треба було ні доводити, ні узгоджувати з фактами заслання й реального життя.
Друзі поета, а також Кіана, його дружина, тепер недовірлива замкнута вродливиця з одної великої сіцілійської родини, не могли протиставити нападкам нічого, крім своєї туги, особистого протесту, затамованого гніву і, зрештою, надії, що колись Назона все ж таки помилують і він з тріумфом повернеться до Рима. Листи з Томів надходили також дуже рідко й нерегулярно. До цих свідчень розпачу, жахливих злиднів і палкої, безмежно поглибленої самотністю любові іноді було прикладено вірші та епічні фрагменти; дістаючи ці окремі, випадкові уривки, люди сподівалися, що так вони помалу знов прилучаться до обгорілого поетового твору, що вигнанець повернетсья додому принаймні в своїх "Метаморфозах". Та листи ставали чимраз скупіші, а те, що в них було, й далі залишалося світом уламків, у якому зблискували сльози і мрії.
Тільки дехто з поетових друзів час від часу робив марну спробу виклопотати у влади дозвіл і поїхати на край світу — до залізного міста. Ці намагання подолати неподоланне, що вже давно відділяло Назона від Рима та його світу, щораз увінчувалися нескінченною тяганиною й тією самою відповіддю: бракує паспорта. Бракує дозволу на виїзд. Нічого не вдієш, Овідій утратив право жити в суспільстві. Тягар самотності він, мовляв, повинен нести сам, як і відповідальність за свої злочини перед державою. А ті його родичі, які не позбулись імператорової ласки й не пішли разом з Овідієм на заслання, мають, мовляв, назавжди припинити свої зв'язки в ним. Подальші відвідини і йому, й усім іншим заборонено. Що ж до справи римського громадянина Публія Овідія Назона, то він виїхав зі столиці сам, без будь-якого примусу, й цим викликав відповідну постанову. "З огляду на вищеозначене, ваше [75] клопотання, про поїздку вимагає вирішення в установленому порядку..."
Назон не дозволив Клані поїхати з ним на Чорне море, коли прощався з Римом; він сподівався, що невдовзі його помилують. До того ж, сказав він, йому буде спокійніше на душі, коли знатиме, що його будинок і вся маєтність, яка завдяки великодушному жесту правосуддя,— а може, й чиємусь таємному заступництву,— уникла конфіскації, залишиться під орудою і наглядом дружини. Та минуло трохи більше року після вислання, і Кіана збагнула, що віллу на п'яцца дель Моро вона не втримає; це був і залишився тільки Назонів дім, і все в ньому було невіддільне від Назона: мармурова підлога — від його кроків, білі стіни — від його тіні, навіть водограї в садку, латаття та яскраво-червоні лілії на ставках не могли існувати без його уважного погляду.
Невеликий маєток занепадав. Водограї та басейни вгрузали в землю, ставки вкривалися пінієвою глицею та листям. А з тієї закіптюженої кімнати з балконом, у якій усе ще лежав попіл від спалених книжок, яку власті опечатали свинцевими пломбами і про яку зрештою всі забули, здавалося, віє холодом, що помалу заповнював і решту кімнат і кінець кінцем позбавив Кіану сну. Тепер кожна ніч приносила їй страждання. Та що далі безсонні години, сповнені чекання тижні й місяці ставали знаком Назона, то швидше збігав час повз безживні тепер речі в цьому домі, руйнуючи їх. Тонкі кришталеві келихи в мисниках без будь-якої видимої причини тріскались, книжки бралися цвіллю, а дерев'яні жалюзі на вікнах трухлявіли. І жоден слуга, жодні зусилля не могли спинити цього тліну.
І ось на другий рік після Назонового вислання, у грудні, Кіана втекла від цього невпинного занепаду до темного, приглушеного знадвору плющем, а всередині оксамитом, будинку на віа Анастасіо. Звідти на Чорне море пішли її нещирі листи. Вона мусила пильнувати, щоб не зросити папір слізьми, коли, кривлячи душею, писала, нібито мешкає все ще на п'яцца дель Моро, й розповідала вигнанцеві про життя в будинку, вікна якого вже давно стояли забиті дошками. Та коли Мемнон, садівник-ефіоп і останній мешканець у покинутому маєтку, через кілька місяців марного чекання нарешті одержав із Томів листа й прибіг із ним захеканий на віа Анастасіо, Кіана не знайшла в ньому [76] жодного запитання ні про те, як справи на п'яцца дель Моро, ні про новини в Римі.
Можливо, Назон здогадувався, що будинок уже втрачено, й намагався змиритись із милосердою Кіаниною брехнею; а може, йому був просто нестерпний будь-який спомин про той дім. Принаймні в листах він жодним словом не згадував про щасливі роки, прожиті там, ні про що не питав, але й не відповідав на жодне Кіанине запитання, тільки писав про самотність, холодні гори й отих дикунів у залізному місті. З Томів до Рима лист ішов кілька місяців, і за цей час багато чого в ньому старіло, як і в листах із Рима, а дещо взагалі втрачало сенс, тож зрештою і Кіана почала писати чимдалі загальнішими й пустішими реченнями, поки кінець кінцем вигнанець і його дружина стали обмінюватись вже тільки довгими, сумними монологами, щоразу вдаючись до тих самих заспокійливих, обнадійливих або розпачливих висловів, і тепер уже ні він, ні вона не знали — дійшов-таки його або її лист чи й досі блукає десь між залізним і вічним містом.