І
Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря таке холодне, що ніби осколки скла впиваються в щоки. На віях осідає іній, а Борисьові хоч би що — іде собі, розмахує руками, дослухається, як витьохкує під ногами сніг.
Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З вікон падає яскраве світло. Від нього іскриться припушений інієм сад, наче викуваний із чистого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.
Борисьо сходить на ганок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: "Просимо!"
Двері відчиняються самі, й Борисьо заходить.
Хлопця зустріла Владленова мати — чорнява жінка в білому спортивному костюмі.
— Добрий вечір.
— Здрастуй.
— Владлен обіцяв мені допомогти з астрономії.
— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до обсерваторії, він уже там.
Владленова обсерваторія — невелика кругла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить, телескоп дивиться на небо.
— Ти запізнився на сім хвилин. Чому? — сухо спитав Владлен, як тільки Борисьо зайшов до башти.
Борисьо похнюпився.
Владлен примирливо поклав хлопцеві руку на плече.
— Ну, гаразд. Сьогодні ж у нас почалися зимові канікули, друже...
У Владленовому голосі хлопець відчув щось незвичайне.
— ...Я гадаю, що під час канікул нам слід помандрувати. Якщо, звичайно, в тебе е бажання.
Борисьо усміхнувся. Чи е в нього бажання! Ну, а хто, скажіть, не хоче мандрувати? Шкода тільки, що мандрівники минулого уже повідкривали все, усе на Землі. На полюсах Давно побудовано наукові станції, туристи, альпіністи і просто мандрівники побували на всіх гірських вершинах. А в другій половині XX сторіччя і в Антарктиці не лишилося жодного місця, де не побувала б людина.
— А... куди ж ми вирушимо? — спитав Борисьо.— Може, спустимось як-небудь на дно океану?
Владлен з цікавістю поглянув на свого меншого товариша..
— Це — ідея... Але ж до океану дуже далеко, та й ніхто не дасть нам батисфери. Зрозумів? А на аеросанях можна рушати хоч зараз.
— А куди ж...
— Давай поїдемо до наших батьків!
— І побачимо космічні ракети? — від радості Борисьо аж підскочив.
— Еге, ракети. Через днів два вони стартують, і тоді...
— Що тоді? — Борисьо вчепився руками у Владленову шубу.— А чи не можна й нам у ракету?..
Владлен усміхнувся:
— Бач, я ж казав, що ти несерйозний чоловік, ти ще дитина. То на дно океану йому хочеться, то в ракету. Хіба ж ти не знаєш, що ці ракети не пасажирські, а вантажні? Мій тато запустить їх на потрібну орбіту...
— І мій тато! — додав Борисьо.
— Правильно, вони разом працюють,—погодився Владлен.— Ракети вийдуть одна за одною на орбіту і почнуть там вибухати.
— Вибухати? А навіщо?
— А хіба тобі тато не розповідав? Ходи ось до телескопа. Сідай.
Борисьо вмостився на стільчику перед невеликим телескопом і, прихилившись до окуляра, почав дивитися на небо.
Владлен спитав:
— Ну, що ти там бачиш? Ех, ти вже збив. Наведи на планету!
— Це я можу, що тут...— бубонів Борисьо, зазираючи у візир і крутячи ручки. Але планета ніяк не потрапляла в поле зору.
— Все ще не навів? — дивувався Владлен.— Завжди ти кажеш "можу", а як доходить до діла... Давай я тобі наведу!
Владлен швидко навів трубу, посадив хлопця.
— Ну, яка там планета?
— Наче Сатурн...
— Він і є. А чим ця планета відрізняється від інших?
— Сатурн має десять супутників.
— А ще що він має?! — Владлену почав уриватися терпець.
— Густу газову оболонку, яка складається...
— А кільце, кільце він має? — сердито перебив Владлен.
— Ну, звичайно,— спокійно відповів Борисьо.— Хіба ж ти забув?
Владлен не знав, чи йому сердитись, чи сміятись. Поглянув на серйозне обличчя свого друга й усміхнувся.
— Ну, а може, ти скажеш, із чого воно складається?
— Воно складається з дрібненьких пилинок...
— А що, якби навколо Землі отаке кільце?
— Та що ж...— зам'явся Борисьо.— Було б дуже красиво...
Борисьо дивився на Владлена й кліпав очима.
— А що... буде і в нас кільце?
— Ну, аякже! — вигукнув Владлен.
— Тану?
— Мені тато все розповів. Ракети начинені пилом: на заздалегідь визначеній орбіті вони одна за одною вибухають, і з того пилу буде кільце. Тільки не думай, що воно для краси. Це щоб більше вловлювати сонячної енергії.
Вони тут же, в тісній астрономічній башті, почали малювати кільце навколо Землі.
— Отакий проект і схвалено,— Владлен підняв угору свого аркушика..
— А той пил... не розлетиться? — спитав Борисьо.
— Не хвилюйся. Все точно розраховано. Так от я й думаю: давай, Борисьо, помчимо на аеросанях до космодрому? До батьків у гості! Побачимо, як стартують ракети.
— А... нас пустять мами? — тривожно спитав Борисьо.
— Я вже дорослий. А от ти мусиш спитати дозволу в мами, зрозумів?
II
Сніг так сліпуче сяяв проти сонця, що хлопцям довелося надіти захисні окуляри.
Дружно взявшись за опорні лапи, вони вивели сани із гаража, легко попхали їх по снігу поміж яблунями й поставили за садом. Тут починалися засніжені поля. Сонце сяяло у вікнах затишної кабіни, бризкало промінням із фари — Борисьо подумав, що вона ввімкнена! Золоті літери полум'яніли на голубому тлі — "Буран".
— Ну, пора,— стримано сказав Владлен. Став на приступку, відчинив дверцята.— По місцях!
Борисьо моторно кинувся до кабіни й сів на зручне сидіння зліва від місця водія. Ноги, правда, не діставали до підлоги, але то нічого. Зате добре видно було, бо кабіна майже вся з прозорого пластика. На місце водія, не кваплячись, сів Владлен. Поклав руку на стерно... Борисьо обернувся назад, щоб вловити момент, коли почнуть свій обертовий рух лопаті. Але Владлен не поспішав. Борисьо повернув голову до нього:
— Чого ти ждеш? Щоб мама передумала та завернула?
— Опусти сидіння. Там збоку е ручка, потягни її вгору.
Борисьо ледве намацав ту ручку, потягнув її, сидіння плавно опустилося. Тепер його ноги діставали підлоги.
— А чи ми нічого не забули? Великий термос ти приніс?
— Усе в багажнику — і термос, і пакети,— швидко заговорив Борисьо,— усе, все! Хіба ти не знаєш, який я акуратний?
— Гляди, бо нам далеко, і все полями та лісами. Я відповідаю за машину, а ти — за харчування.