— Звідки вони тут узялися? — сказав молодий чорновусий козак і хвацько підбив шапку. — Наче ж далеко од їхнього степу.
— Це — татарські прибиші, вони бродять, як і наші прибиші, де заманеться.
Кирило почувався задоволеним собою: не злякався, не сфрасувався, мався гідно, й це бачили козаки. Вони знімали з убитих татар зброю, сідла з коней. На постоялому дворі пили горілку вволю.
Кирило сидів у глибокому кріслі й переглядав журнали, які надходили йому, — "Гуфланд", "Лондонський кур’єр", "Журнал де Франфорт", "Ла декад філософік…" — і поринав у те далеке, колишнє безжурне життя, і вчувався йому щебет юних француженок, і від тих споминів медялася голова. І часто, розігрітий споминами, підводився та йшов на другу половину будинку до дружини. Вона боронилася, казала, що зараз день, що може хтось зайти, що треба гамувати себе, а він пестив її, казав ласкаві слова, й врешті вона здавалася. Мали вже шестеро дітей, а вона лишалася все такою ж тонкою в талії, все такою ж звабливою, принадною. Вона не допускала ні до якої вульгарності, ні до яких надмірностей, але кохалася вміло, ласкаво, щиро, а він шепотів їй ніжні слова й кохав невситимо, палко.
Вертався на свою половину. Перейшов передпокій, вступив у довгий вузький коридор. І враз побачив, як з — під зовнішніх дверей просунувся білий аркушик. Нагнувся і взяв його. Це був лист до нього.
…Тиждень сотник Парафіївської сотні Прилуцького полку Ворочок добивався до гетьмана, й те йому не вдавалося. Хотів відвести від себе позов і не міг. Навіть генеральний суд відмовив йому. Ворочок у себе в домі виклав кахляну піч, на якій двоголові орли. Хтось доніс на нього, прийшли райці, і в полковому суді йому наказали піч розкидати й виплатити штраф сто рублів за посміяння над царським символом. У своєму листі на ім’я гетьмана Ворочок писав, що кахлі він купив на ярмарку в московіта, там було багато таких кахель. І ось Ворочок якось прибився на гетьманський двір. Там саме носили до покоїв якісь шафи, Ворочок підпер одну плечем і зайшов до коридору. Але далі — зась. У кінці коридору стояв вартовий, шафу понесли без нього. Він притулився в кутку, де висіли дорожні плащі та киреї, і, обезнадіявшись добитись до гетьмана, підсунув своє клопотання під двері. Потупавши трохи, злякавшись, вирішив дременути, і в цей час з — під того боку дверей висунувся аркушик. Він ухопив його. Там було написано: "Генеральному судді, видати ордер: штраф не платити, піч не руйнувати, в орлів позрубувати голови. Граф Розумовський". Кирило розумів безглуздість рішення полкового суду, але всі боялися, царська канцелярія діяла, отож і генеральний суд залишив рішення без змін. В генеральному суді дивувалися дивом, як це сотник зумів так швидко добитись до гетьмана, ще вранці він оббивав пороги суду. А радий сотник їхав лісом, обмахувався од мошви зламаною горіховою гіллякою й посміхався у руді вуса.
Того дня гетьман видав універсал: скарги приймати й розглядати без затримки, для цього виділити двох підсудків.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Єлизавета стояла в церкві й дивилась на образ Божої Матері, вона тільки раз подивилася на труну, в якій лежав Василь Тализін, і одразу відвела погляд: боялася, що покійник їй присниться. Василь — самогубець, він кинувся з містка в канал, коли був відкритий шлюз і там бурунила вода, його витягли вже мертвим, самогубців не можна відспівувати і ховати на кладовищі, але Єлизавета сказала, що парубок упав з містка, і його відспівували, як і всіх інших християн. Єлизавета почувалася трішки винуватою у його загибелі. Василь працював підручним золотаря. Єлизавета, коли заходила до золотаря, то одразу бачила великі голубі ніякові очі парубка — він закохався в камеристочку Палазю, закохався безнадійно, Палазя стоїть у церкві на обідні, а він не зводить з неї очей. Єлизавета віддала Палазю за лікаря, вона любила віддавати фрейлін, камеристок і навіть простих служниць заміж, сама одягала їх під вінець і роздягала перед тим, як мають лягти в шлюбну постіль, а тоді ще й дослухалася під дверима першого тонкого скрику. Василь не зводив з Палазі погляду, і коли вже вона стояла на обідні в церкві поруч з чоловіком. Лікар був кощавий, вирячкуватий, з довгими, як у мавпи, руками, він теж давно запримітив той Василів погляд і помщався на Палазі: повернувшись із церкви, одразу брав її, брав грубо, в принизливій позі, здебільшого ззаду, ще й щипав.
Єлизавета вийшла з церкви, прийшла до палацу, зайшла до свого кабінету. Сиділа, втупившись поглядом у вікно. Думала: що воно таке — кохання, адже Палазя не красуня, така собі, а Василь хлопець гарний, чорночубий, голубоокий, широкоплечий. А чи її, Єлизавету, любив коли — небудь хтось отак? Ні. Вона сама підбирала собі коханців: на рік, на півроку, на місяць, на один раз. Зайшов Олексій, сів на стілець поруч. Він завжди тонко вловлює її настрій. Поклав свою руку на її. Яка це була рука: впевнена, заспокійлива, добра, ласкава. І враз їй засвітилося в грудях: чому ж її любив і, мабуть, любить і досі оцей чоловік? Любив не якоюсь шаленою любов’ю, а любов’ю тихою, ніжною, м’якою, теплою. Вона повернула голову й зустрілася з ним поглядом. В його очах світився вогник співчуття. Але вона неправильно прочитала його, їй захотілося одразу віддатись йому. Вона повела його в діамантову кімнату, куди вхід був усім суворо заборонений. Кохалися на дивані—отоманці в незручній позі — диванчик був куций. Полум’я з трисвічника всіма кольорами грало на самоцвітах.
Єлизавета зайшла до приймальні, і їй одразу впав у око постачальник заморського краму та коштовностей, вона ступила до нього; це ж він прийшов запропонувати якісь новинки, він же простягав їй назустріч руки з неоплаченими чеками. З несподіванки вона аж відсахнулася. Її заступив від кредитора начальник гардеробу Чеглоков, почав виштовхувати постачальника за двері. Імператриця спаленіла, швидко пішла до кабінету, в якомусь тумані почала відчиняти й зачиняти шухляди столу. І враз — асигнації. Чотириста рублів. Подзвонила в дзвінок, наказала покликати Чеглокова. Дала йому гроші:
— Піди наздожени, а то він більше нічого не дасть. А гроші мені віддаси через місяць.