За словами моєї аспірантки, що, до речі, не боялася говорити правду в очі, моя дружина хоче створити навколо мене й неї атмосферу адюльтерного скандалу, щоб затушкувати свої грішки...
Я люблю відвертість, але натяки на мою дружину мене обурили. Я сказав своїй співробітниці, що не потерплю брудних натяків на членів моєї сім'ї, і коли вона такий натяк зробила, то хай потурбується пояснити, з яких джерел і які саме відомості вона має.
Ця дівчина уміла говорити правду в очі, і вона сказала мені все. Я зрозумів, що моя співробітниця мала рацію, казавши про мою життьову недосвідченість.
— Не забудьте, Петре Матвійовичу, що ваша шановна дружина ніколи не вживе заходів проти мене, бо знає добре, що її за це посадовлять у тюрму, а вона шкурниця... Пробачте, що я говорю одверто...
Я по тій розмові днів кілька ходив як ошелешений. Хіба ж я міг припустити, що моя дружина просто робить свою політику, а я тільки дійна корова, яку треба держати при дворі, бо вона дає молоко?
Справді, що являла собою моя дружина? Нікчемну, некультурну міщанку, що все життя паразитувала на моєму імені, на моїй роботі. Вона здобула почесне місце в суспільстві як дружина видатного вченого, вона мала гроші, яких ніхто з її знайомих не мав, бо платили мені більше, ніж добре. Таку корівку слід було тероризувати в частині "жіночого питання", щоб у неї навіть думки не з'явилося про когось іншого, бо, за радянськими законами, це могло спричинитися і до розлуки, і до втрати засобів... Так пояснила мені поведінку моєї жінки аспірантка. Я ухвалив перевірити все це, щоб зробити остаточні висновки.
Ви, громадяни судді, не можете собі уявити, з якою огидою я брався до шпіонажу! Я, вчена людина, що в сімейному житті вимагав так небагато, мусив витрачати дорогоцінний час на казна-що. Я занехаяв свою роботу, і мені А0 болю було соромно казати, що я запізнився і не зробив вчасно те, що мусив зробити...
Виявилося, що всі слова моєї співробітниці була чистісінька правда: вона не вигадала ані крихти, а більше, багато дечого не знала або не сказала...
Але не думайте, громадяни судді, що я був обурений зрадою моєї дружини чи запалав ревнощами. Ні ревнощів, ні чогось подібного, окрім обурення проти безсоромної брехні, в мене не було. Я сказав собі, що коли я справді поганий чоловік, то чому дружина моя не може шукати собі іншого, і відповів на це позитивно. Я навіть схвалив це, бо розлука могла б зле вплинути на нашу доньку, що нівроку виросла і вчилася добре в школі. їй потрібен мужчина — хай собі, має його. Я навіть не бачив вину в тому, що вона мені про це не казала. Навіщо справді говорити? Але навіщо підстроювати інтриги? Навіщо ці ревнощі, що не мають ніяких підстав? Іншого пояснення, що їх дала моя молода співробітниця, справді не можна було знайти...
Але, може, моя дружина не знає моїх поглядів на стосунки чоловіка й жінки, і вона побоюється мене?
Тоді я ухвалив поговорити одверто з Зіною. Я старанно добрав усі матеріали в цій справі, згрупував їх так, як групую наукові матеріали, і, вибравши годину, розпочав розмову.
Наперед я вже передбачив, що все кінчиться як слід. Жінка зрозуміє, що я дивлюся на все здоровими очима і втямить, що її спроби когось скандалізувати ні до чого...
Я заберу крихту вашої уваги, подавши з пам'яті нашу знаменну розмову, що я її пам'ятаю в найдрібніших деталях.
Я підійшов до неї в її кімнаті і сказав:
— Навіщо ти писала листа аспірантці, знаючи, що все те ні на чому не обгрунтоване?
Вона. Так вона вже тобі встигла поскаржитися?
Я. Ні, вона не скаржилася, а я попередив, що вона може потрапити в прикре становище...
Вона. Так ти злякався за свою задрипану красуню?
Я. Ти вислухай мене... Я не злякався, бо лякатися не "Уло чого, але, як людина порядна, я не міг не попередити Дівчину, ні в чому не винну, про неприємності, ЩО її МОЖУТЬ чекати, а вона сказала про лист...
Вона. Я їй ніяких листів не писала. То, певне, інший хтось написав...
Я. Але ж той лист у мене, і він не викликає жодних сумнівів, що писала його ти.
Вона. Я кажу, що ніяких листів я не писала, то брехня, підробка...
Я. Припустімо, що ти справді не писала, але подібну річ ти мені говорила... Ти ж цього не будеш заперечувати. Та й справа, врешті, не в цьому, а в тому, що...
Далі я виклав відомі вам погляди на наші стосунки і сказав, що мене, власне, ображає вся ця вигадка, а ні в якім разі не її зради, що я хотів би, не руйнуючи сім'ї, жити і далі так, як ми живемо, що я не примушую її бути вірною, але це треба робити тихше, без скандалу.
Коли я кінчив, вона мовила із злою посмішкою:
— Я бачу, ти радий був обвинуватити мене у зраді, але це все брехні задрипанки! Ти хочеш штовхнути мене на шлях розпусти, щоб собі мати вільну руку, тебе, як хлопчика, обкрутили й орудують тобою!..
Я довго вислуховував істеричні вигуки моєї дружини і, коли вона фізично втомилася, я витяг з кишені два листи, що трапили до мене не дуже чистими способами, і показав їх дружині. В них вона писала до свого коханця, що ладна б була кинути мене, але її страхає малий заробіток коханця, що на нього їм буде трудно жити... я вголос зачитав цього листа і спитав її, що це означає.
Ви думаєте, товариші судді, що моя дружина впала і в сльозах визнала свої провини? Анічогісінько. Вона встала і заявила, що то все хитрі фальшивки, щоб скомпрометувати її, і що вона вдасться до суду, щоб довести свою безневинність.
Я ледве виволік ноги з її кімнати. Голова моя зважніла, немов налилася оловом, серце то завмирало, то скажено калаталося в грудях. Я відчув себе облитим у публічному місці помиями.
В кімнаті своїй я не витримав і в розпачі розридався... Я не сподівався на таке виняткове нахабство, тим більше не зрозуміле, що ніякими реальними обставинами воно не вимагалося... Тільки трохи заспокоївшись, я зміркував, що моя дружина просто вважає, що я так само нещирий, як і вона, і не довіряє мені. Але ж докази були в моїх руках, і" здавалося, відмагатися просто дико.
Мені й зараз дивно, як багато часу я витратив на непотрібні розмови і сперечання. Мене не менш дивує той неймовірний запас нахабства, що його виявила моя дружина. Я стояв перед муром, об який можна було розтрощити голову, не зашкодивши каменю. Я був у відчаї.