— Ай, лепський який! — скрикнула Івга. Вона пробивала сало, розглядала плавці й шарпала сома за вуса. — Здоровий, бо мерців їсть. Трупи річкою пливуть, ось він і годується.
Того вечора всі втрьох наїлися, як ще ніколи. Дід розійшовся і плів якісь теревені. Отто сидів біля Івги. Він уже починав її розуміти. Вже і сам міг зв'язати кілька слів. — Івго, любиш мене? — питав Отто.
— А чом ні? — Івга сміялася, тільки невідомо, чи з того, як він вимовляв, чи з чого іншого.
А бір гомонів. Тріщало ломаччя і листя шелестіло так, немовби хтось йшов незнаними лісовими стежками.
Івга довірливо дивилася на Отта, знову сміялася, показуючи білі, як у вовчиці, зуби.
Отто поклав свою руку на її коліно. І чув, як знову заграла в ньому кров, як знов прокидався в ньому хтось другий — владний і хижий.
Але він переміг себе. І повний дивних думок пішов спати.
У сні кілька разів здавалося, що хтось стоїть над ним. Він відкривав очі. Ні, це був сон. Нікого не було. Івга спала в ліп'янці, а дід хропів, прикурнувши біля вогнища.
Десь у глухій гущавині кричав пугач. І бір хмурився чорним велетнем, сосни шуміли тихо і загадково...
IV
Того дня пройшла над лісом буря. Ще зрана було душно і парно. Ластівки шугали низько над полянами і комашня настирливо бриніла. Надлітали хмари і здалека йшли перегроми.
1 Чуріти — дзюрити.
Буря зближалася.
Прийшла, нагинаючи дерева. Тривожно загомоніла пташня. Івга забилася в кут ліп'янки, боялася грому. Тільки Отто стояв на галяві, лицем до бурі. Його кучері розвівалися на вітрі, злива сікла його лице. Але він стояв увесь заслуханий в могутній гімн, увесь зачудований. Він ріс з бурею. Наростало в ньому якесь нове, могутнє почуття. Змагалося і перемагало. Захоплений і радісний, він стояв і вслухувався в шум вітру. Так він стояв, аж ущухла буря.
Знову виглянуло сонце, а разом з ним прийшла якась незвичайна погідність в душу Отта.
Ішов вечір. Було тихо. Лише десь знову грізно гриміли гармати. Це змінявся фронт.
Отто довго був у лісі. Він блукав, зриваючи кислий терен. Потім ліг на м'який мох, ще мокрий від дощу, і задрімав. Коли прокинувся, була ніч. Молодик високо й непорушно стояв над лісом. Треба було вертатися.
Перше, що поручникові впало в око коло ліп'янки, — це якийсь незнайомий, що, прикучнувши біля вогнища, закурював цигарку. Це був худорлявий, низький чоловік у мундирі австрійського піхотинця. Вогонь яскраво позначив на його обличчі худі вилиці й ями та рідку жовту щетину. Він зразу не сподобався Оттові. Щось закипіло в нім заздрісне, ненависне.
Піхотинець підозріло глянув на Отта і зірвався.
— Хто це? — спитав хрипло Івги покрученою польською мовою.
— Свій, не бійся. Він тут сидить з нами — спокійно відповіла Івга і цікаво приглядалася їх зустрічі.
Піхотинець уважно оглянув поручника. Тільки високі жовтаві чоботи нагадували про його колишню приналежність до великої армії.
— Дезертир? — спитав піхотинець, посміхаючися.
— Все одно, — понуро відповів Отто і сів біля діда.
— Гадаю, нам тісно не буде?
Піхотинець простяг руку, але Отто вдав, що не бачить. Той знизав плечима й почав весело та свобідно:
— До чорта! Ця війна затяглася на довго. Хто має охоту підставляти черево під російські багнети — хай іде. Я не маю жодної охоти до цього. Думаю, що в цьому лісі безпечно? Га? Як бачу, тут добре місце для дезертирів. Старий глухий, як пень, а дівка нічого собі. Весело буде... Коли б ще тільки чарочку. Та й з тим якось буде, фронт недалеко... ранених безліч — по черзі ходитимемо. На дівку жеребка тягнутимемо. Та, чи не все одно...
Він реготався, споглядав на Івгу й крутив цигарку за цигаркою.
— На війні так, товаришу, — думай тільки про себе. Будеш на них дивитися — дурнем будеш. Що, може, перекинемо карти, пару разів? У мене завжди є. Не хочете? Ви, я бачу, якийсь відлюдок і непривітний. Нічого, зживемося.
Цього вечора Отто дістав меншу порцію молока. Тепер ділили на трьох. Дід напився і дрімав, щось пережовуючи і перебираючи губами. Івга слухала незнайомого, споглядаючи то на нього, то на Отта. Незнайомий, полишивши поручника, став балакати з нею про якісь веселі речі, бо Івга сміялася часто й неспокійно. Двічі він ліз до неї з руками, але вона ляпала його й відштовхувала від себе.
— Дика, товаришу, вона? Як думаєте?
— Не знаю, — понуро відповів Отто.
Він лежав горілиць, дивився на зоряне небо. Цей австріяк з рудавим волоссям, брудною, як земля, сорочкою, що по ній, мабуть, повзали воші, ногами, від яких йшов огидний дух, йому рішуче не сподобався. Він взагалі не любив австрійських вояків, цієї ріжноко-льорної збиранини націй, а цей ще до того був якийсь волоцюга, може, й злодіяка, бувалець нічних притулків за мирних часів.
Але це тут не грало ролі. Він — німецький аристократ і цей ав-стріяцький люмпен-пролетар були тут рівні. Обидва дезертири. Польовий суд не розбирав би їх родоводу. Обох поставив би під шибеницю.
Дезертир не хотів спати надворі. Він ліг на Івжину постіль. Івга лягла біля вогню проти Отта. Незнайомий довго борсався, поки заснув. Отто, зморений бурею і думками, швидко заснув теж. Стало тихо — тільки тріщало багаття. Враз Отто прокинувся. Причулися йому якісь слабі зойки, якесь дивне шамотіння.
Ще мить, і він зрозумів усе. Він зірвався і в темряві схопив австрійця за карк. Тонко й несамовито закричала Івга. Дезертир мерзотно вилаявся, шарпнувся і скочив до Отта. Він був звинний і хитрий, але Отто був міцніший. Відпочинок у лісі пішов йому на користь. Вони впали і покотилися на землі. Отто чув, як його противник тяжко дихав, чув його гнилий віддих, дотик його цупких пальців.
Івга перелякана, з широкими очима стояла і стежила за ними. Але вони, важко дихаючи, розчепилися і стали на ноги один проти одного. Одяг їх був пошарпаний, Оттові з носа текла кров. Раптом Отто згадав ніж. Але австрієць випередив його: миттю добув з кишені довгий австрійський штилєт. Отто не вмів орудувати ножем. А ворожий ніж шарпав його плече, і кров заливала очі. З розбігу Отто натрапив на вогонь, опік собі ногу. Біль додав йому сили і враз він скочив на піхотинця і вдарив його в плече. Чув, як хряснула кістка. Піхотинець зойкнув і випустив ніж. Очі його забігали з жаху. Він обернувся і побіг до лісу дрібним, трусливим бігом. Але Отто, п'яний перемогою, здоганяв його. Він знав цей ліс, він умів оминати стовбури та корчі, а піхотинець плутався. Втікав, як заєць, повен жаху, тяжко віддихаючи. Отто наздогнав його і з цілої сили всадив йому ножа в плечі. Австрієць впав. Отто, закривавлений і виснажений, звалився теж.