— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю... ой-ой, та ще як! І його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.
— Скільки він хоче? — швидко спитала Сара.
— Ой багато! Ой гевулт, як багато!
— Скільки ж?
— Цілі дві сотні злотих!
— У мене грошей немає... Але за скільки можна продати оці перли? — і Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рівних, великих, коштовних перлів і дала їх жебрачці.
— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Ціле щастя, а не перли! Тільки от біда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо мені, убогій: кожен подумає, що вкрала... Щоб я так на світі жила, якщо не подумає... мені і в руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довідаються? — і вона, боязко озираючись навколо, віддала перли Сарі.
— Ніхто, ніхто не довідається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.
— Ой і страшно, і шкода мені тебе, крулевно моя! Ну, тільки за перли більше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатів, шкода!..
— Продавай за скільки хочеш, аби тільки посланця завтра відрядити!
— Гіт, гіт! Будь спокійна!
У цей час рипнули двері в сінях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарі:
— Приготуй же листа. Увечері, як смеркне, я зайду. Коли тітка й жебрачка вирядились у містечко купувати вовну, Сара пішла до світлиці писати листи — одного вигаданому Абрумові, а другого — Петрові, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Ні по-українському, ні по-польському вона не вміла, та й, крім того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирішила написати йому по-єврейському. Звичайно, він, одержавши такого листа, понесе його до єврея, і той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумів, у чому річ, а чужий щоб не міг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змістом листа Сара й нарешті вирішила написати якнайкоротше: головне — повідомити Петра, де вона перебуває... а про все інше — то вже буде його клопіт...
Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тільки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в містечку Кам'янці, на Дністрі, недалеко від Ямполя. Поспішай, а то загину".
Листа до Абрума вона заліпила воском і просила, передаючи його жебрачці, щоб посланець нізащо не віддавав його Петрові, а взяв би тільки від нього відписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днів сам Абрум по листа не прийде, то щоб він листа цього привіз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку від Петра, на доказ того, що посланець справді був у Малій Лисянці, — це найголовніше.
Наступного дня рано-вранці єврейка зайшла знову до Рухлі сказати, що продавець погодився й жде її на базарі. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в містечко. Вибравши хвилину, коли тітка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарі, що все зроблено так, як вони умовились. Від радості бідолашній Сарі забило дух, і вона мало не впала: на щастя, в крамниці, біля якої вони стояли, була холодна вода, і вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий організм дівчини. Освіжившись водою, Сара сіла на лаві, блаженно усміхаючись, і нічого не чула й не помічала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на одній думці: "Через тиждень мій Петро про все довідається, через два може бути тут... а в мене обіцяного строку, мабуть, більше, як півроку. О господи, аби він тільки живий був!"
Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навіть обідати. Стурбована тітка пішла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотіла її будити.
Сара вийшла з світлиці тільки надвечір.
Тітка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, і коли Сара почала запевняти, що в неї нічого не болить, стара зміряла її недовірливим поглядом і спинила свої допитливі очі на Сариному обличчі, що палало як мак.
— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обідала...
— Я довго спала, мамо, — опустила очі Сарі, — може, зо сну мені й не хочеться їсти, але я їстиму.
І вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнівом похитувала головою.
— Я хотіла тобі сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кімнаті, — зауважила вона наприкінці Сарі, — а як скидаєш, то давай краще мені на схов.
— Гіт! — ледве чутно відповіла Сара й відчула, як швидко збігла з її обличчя кров і прилила до серця.
Ні жива ні мертва сиділа вона й чекала, що тітка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допіру говорила.
Попрощавшися з тіткою, Сара мерщій пішла в свою кімнату й замкнула зараз же за собою двері. Цілу ніч не заплющила вона очей: її думки то линули слідом за посланцем у Лисянку, примушуючи радісно битися серце, то поверталися до тітчиного запитання про перли, і тоді її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара бліда, з темними колами під очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нічого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дівчини й одвернув думки від перлів.
День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити філіжанку якоїсь настоянки і після неї справді заспокоїлась і міцно заснула. А тітка тим часом разом з Естерчиною матір'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарі цілковитий спокій, тільки наполягаючи за обідом і вечерею, щоб та їла побільше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тітці, Сара не суперечила її бажанню.
Минуло ще три дні, дівчина цілком заспокоїлась, і почуття радості, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жевріло тихою відрадою і колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.
Днів через два, коли Сара сиділа в затишному куточку подвір'я, поринувши в мрії, тітка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:
— Саро! Батько твій приїхав і кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась і спершу не зрозуміла, хто її кличе й куди; та коли пані Рухля вдруге й голосніше гукнула її, вона затремтіла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумілим жахом. Мовчки підвелася дівчина й пішла на тітчин поклик, заточуючись, наче в неї підгиналися ноги. А тітка її ще й напутила: