— Боюсь, мамо, — сором'язливо відповіла Сара. — Зовсім уп'юся, в мене й так голова наморочиться...
— Пусте! Це квасок, — підлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обіцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема...
У Сари мало не вихопилось "і слава богу!", але вона стрималась і тільки зашарілася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували іскорки в очах.
— Недобрі вісті чула я на базарі, — провадила Рухля, — ой мамеле, які недобрі! Бодай їх ніколи не чути!.. Кажуть, що за Баром і за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всі хлопи тікають у ліси й стають гайдамаками... Ох, ферфал! Що буде, боже мій, що буде!
— Всі хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тітчиних слів.
— Усі, кажуть, як один! Їх пани вішають, ріжуть, а вони панів палять... Ой, Содом і Гоморра! Вони собі ріжуться, а нам, бідним синам Ізраїлю, найгірше! Запопаде хлоп — вішає, запопаде шляхтич — вішає... Ох, ох! На всіх розбійників і шиї не вистачить!
— І сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацікавлено спитала Сара.
— Хто його знає! Сюди раніше ніякий біс не заглядав... Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всі хлопські села, а втім, хто його знає! Такі часи настають, як за фараона в Єгипті... Куди нам тікати і хто виведе народ твій, боже Ізраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звістками і добре-таки розчулена міцною наливкою.
Сару ж, навпаки, охопив настрій зовсім не відповідний до звісток, і вона не могла його навіть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетіли на неї гарячі думки. — Вони б урятували мене! Тільки на них і надія!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем і душею я давно їхньої віри, що молюся потай розп'ятому богові й на його любов сподіваюсь... Не повірять, може? То я б послалась на Петра... а його, лицаря, напевне всі знають... Ну, а якби й вбили, то смерть ліпше, ніж насильство, ніж ненависний шлюб! А втім, це мені тепер не страшне, — усміхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра... А може, й він, скарб мій, діамант мій, прибув би теж сюди... Ех, якби він знав, то перший знав." — Ця думка блискавкою вдарила Сарі в серце й примусила його болісно стиснутись.
— Ох, ті підлі хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них і пани чинять гвалти.
— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сиділи б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопів і примушують їх міняти віру... а віра кожному дорога.
— Так, так! Віра дорога... віра батьків священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, і хай той буде проклятий з роду в рід, хто відступиться від своєї віри!
— Я думаю, що проклятий і лях, — додала Сара, — він силоміць навертає до своєї віри.
— І той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодійно, зморшки на лобі, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, і в очах засвітився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцілувала Рухля кілька разів у щоку і в лоб Сару. — Скажи мені одверто, як матері, чого так батько в'ївся в тебе, що й тепер аж пінить, коли про тебе говорить?
Сара поблідла й задумалась на хвилину, а потім стрепенулась і заговорила, немов ніяковіючи й соромлячись своїх інтимних признань.
— Я вам, як рідній матері, признаюся, тільки, на бога, ні слова батькові, а то він уб'є мене...
— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь ні перед ким і словом, — забожилася Рухля, тремтячи від цікавості й підливаючи знову Сарі в чарку темнуватої рідини.
— Батько, щоправда, й раніше зі мною був суворий, — почала Сара, — і вимогливий. Я боялася не тільки його слова, а й погляду... Тільки, треба сказати, що він не шкодував на мене грошей і дарував мені часто й перли, й дукати, й адамашок, і оксамит.
— Ой-ой! — кивала захмелілою головою Рухля, пронизуючи з-під навислих сивих брів яструбиними очима Сару. — Виходить, він все-таки по-своєму любив свою дочку...
— Не знаю, може, він більше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки мені ще так-сяк жилося... Тільки не було в мене ні подруги, ні рідних... і я жила, нудячись в самотині... ну й сама не знаю, як покохала одного...
— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.
— Ой мамо! Вам же однаково... ви не знаєте... — ніяковіла, червоніла й блідла Сара.
— Ні, ні, скажи: це на твою користь...
— Ох, батько ніколи й нізащо не погодиться видати мене за нього заміж. Я й тоді це знала, а тепер ще більше впевнена в тому.
— Це ще побачимо, ти тільки скажи, — наполягала тітка.
— Гаразд... Але, на бога, — нікому... Ані словечка, а батькові особливо!.. Я навіть не сміла й натякнути йому, а тільки одвертала підозру зовсім в інший бік... У Великій Лисянці, куди ми часто з батьком їздили, є бідний крамар, що на голові носить лоток з медяниками й цукерками. Він такий гарний і такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипіло, ми перемовились словом, другим — і зрозуміли одне одного...
— І це правда? — суворо спитала стара.
— Їх бін аїд, — відповіла з ледве помітною усмішкою Сара. — Ну, подумайте ж самі, моя мамо, — зацокотіла вона, щоб приховати від тітки своє потаємне, — хіба ж батько погодиться віддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мріяла про це, а так тільки крадькома любила та старалася морочити батька. І все було б нічого, якби він не надумав віддавати мене заміж... та ще зразу, силою...
— А як твого коханого на ім'я? — несподівано спитала її тітка. Але Сара була готова до цього запитання й відповіла спокійно:
— Абрум Мінц.
— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнілу від хмелю голову. — Тільки чого ж це він, дурень?.. Не втямлю...
— Мені тоді, та й тепер, усі чоловіки, крім Абрума, — ніж у серце, а тут раптом силують... Якби мені дали хоч на деякий час спокій, щоб я могла забути свого Мінца, а то ж не дають... "Виходь зараз заміж, я наказую!.." Ну, а мені тоді, та й тепер — краще смерть, аніж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав мені спочинок хоч на рік... Я за цей час забуду Мінца й тоді виконаю батькову волю беззаперечно... Мені б тільки рік один, щоб забути... Я ось і тепер уже трохи заспокоїлась, а за рік, певно, вилетить у мене з голови ця примха... Тільки рік прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цілувати й обнімати стару.