— Го-го! — зауважив хтось із молоді. — Видовище, мабуть, було пікантне.
— І зворушливе, — хіхікнув Голембицький. — Ця екзекуція одвернула увагу лайдаків, які захищали церкву. Вони хоч і бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер і дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнім збентеженням, шепнув панові офіціалу, щоб він звелів призначеному туди ксьондзові підкопатися з причтом під церкву, пробити підлогу й одслужити мшу. Так і зробили.
— Геніально! — скрикнув од захвату плебан.
— Але в цей час, — вів далі, запалюючись усе більше й більше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майдані крик: "Гайдамаки!" Усі хами одразу підбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" І врізався в банду... Махну кривулею — і голова з плечей, ударю навідліг — дві летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут і Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя... Але я кричу: "Гонто! До мене!" І кришу направо й наліво, як снопи, цих лайдаків. А сам і не помічаю, що їх прибуло ще дві банди. Пробився я крізь них і озирнувся, та й побачив, що розбійницька банда, мов рій бджіл, укрила жменьку моїх сміливців з Гонтою на чолі... Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бічними вулицями по команду в сусідній фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали і забивали на майдані палю.
— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмішкою Стемпковський, — перші слова трошки розбігаються з дальшою розповіддю.
— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — відповів, почервонівши, Голембицький. — Я не міг спершу промовити вірно й слова, а потім розговорився.
— Правда, це видно було, — підтримав його Младанович. — Пан хорунжий мій знесилів до непритомності... Але все-таки Гонта загинув?
— О, бідолашний! — сумно зітхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.
— Ну, а пан з допомогою повернувся?
— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, і очі його забігали. — Та все село вже обезлюділо, а на місці мого двору й церкви курилися тільки головешки... Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемінити убрання, бо на такому пишному з'їзді моє брудне лахміття, обкурене порохом битви...
Младанович відпустив свого хорунжого жестом, і Голембицький, супроводжуваний двозначними усмішками, поквапливо вийшов із залу.
Розповідь хорунжого справила все-таки на зібрання гнітюче враження: близька біда, що заглянула в вічі, розвіяла одразу войовничий, пиховитий настрій і примусила всіх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутніх. Шафранський заявив, що передусім треба потурбуватися про воду, бо місто її не має, а користується лише підвозною, і якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому він радив у самому місті почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вішати лайдаків для постраху, Пулавський не зовсім довіряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознішою, ніж описував її Голембицький.
З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторові доповіли, що до нього з'явився в надзвичайно важливій справі головний орендар усіх шинків, як міських, так і сільських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зібранні єврейського кагалу в Малій Лисянці.
— Ясновельможний пане, — почав він тремтячим від переляку голосом, — даруйте мені мою зухвалість, що я насмілився потурбувати вас і найвельможніше, найшановніше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звістка...
— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.
— Пресвята Ченстоховська матір! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебігло сумне зітхання, що пролунало придушеним стогоном.
А Лейба все ще переводив дух і пригладжував пальцями свої розпатлані пейси.
— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чім річ?
— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всі до нього прислухаються на небі, бодай я так любив своїх дітей, коли неправда.
— Ну, ну?
— Так у того цадика є небіж, ой, розумний який! Такий кантор... який ніколи панській милості й не снився.
— Досить! — гримнув розгніваний Младанович. — Кажи діло!
— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зігнувся, немов ждучи удару. — Це не я... це мій дурний язик... все із-за зубів вискакує... коли почну про цих ой, ві ваг із а цуре... Я зараз, зараз... той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, — захапався Лейба, так і сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару... Ой слічна, ой пишна! Такої гарної ще не було на світі... іх бін аїд! Такої не було навіть ні панянки, ні крулевни...
— Ти глузувати надумав? — заревів Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергійні, загрозливі вигуки. Лейба поблід, затремтів і замовк, озираючись на всі боки великими, переляканими очима.
— Ну! — брязнув Младанович шаблею.
— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповідь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський ліс, то чув од вірного чоловіка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирі, так чув, що в Мотронинському лісі повно гайдамаків, він сам бачив це, й тільки молитва святого цадика його сховала від розбійницького ока... Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, і Хаїм на власні вуха це чув, що як повернувся архімандрит Мельхіседек, то почав скликати до себе, в свій ліс, даруйте на слові, все розбійницьке лайдацтво... Скликає і волоцюг, і хлопів та й велить, панове добродійство, просто наказує, щоб панів і орендарів різали до ноги... Ой, гевулт! Що з нами буде! — вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бік, примовляючи жалібно: — Ой вей, вей!
— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.
— Одверни гнів твій, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.
— Це ж зовсім коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всім тілом. — Це в моїх володіннях!..