— А тілом лядський?
— Головне, друже, душа.
— А якщо душею управляє тіло?
— Тоді, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всі кажуть, що розумний він, як сам Соломон, — то, кажу тобі, само тіло підкаже, що пора вже душу до нас повернути.
— А якщо ні?
— Втратимо небагато! Що він може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довідаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свій бік, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливіше місто... За Гонтою стоять дві тисячі наших рідних козаків, які всюди підуть за ним. Ти знаєш, що означає в ділі перший успіх?!
— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.
— Гаразд! — Залізняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кінчай з цими недовірками, а я піду до Гонти. — Залізняк повернувся й пішов туди, де сидів на землі Гонта із зв'язаними руками й ногами.
Петро давно вже чекав цієї хвилини й зразу ж підійшов до пана полковника.
Залізняк надзвичайно здивувався цій зустрічі.
— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домівку назавжди?
— Ні, пане отамане, — відповів Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.
— Як, невже, проклятий, насмілився?
— В тім-то й горе, пане отамане!
Залізняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповідь, пообіцяв ще раз навідатися в село, передав уклін Прісі й, попрощавшись з парубком, пішов до Гонти.
Гонта сидів похнюпившись і не чув, як підійшов до нього Залізняк.
— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залізняк. Гонта здригнувся й підвів голову.
— Здоров! — відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.
— Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог.
— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — відповів з кривою посмішкою Гонта. — Не можу подарувати тобі багато часу... а втім, сідай, поговоримо: з добрим чоловіком і перед смертю поговорити любо, а зустрінемось на тому світі колись і закінчимо бесіду.
— Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, і він повертає тобі свободу. Гонта глянув з подивом на Залізняка.
— Гей, хлопці, розв'яжіть пана сотника й принесіть йому назад його зброю! Гайдамаки, які стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залізняка. Гонта розправив плечі й підвівся на ноги. Подив змінився на його обличчі виразом найщирішої радості й подяки.
— Ху, ти, — промовив він, віддихуючись. — А я вже й надію втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на світ народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобі й не подякував, спасибі, друже! — він з почуттям потиснув Залізнякові руку. — Спасибі! Тільки от, даруй, пане-брате, не знаю ні імені твого, ні прізвища.
— Максим Залізняк.
— Залізняк? — Гонта здивовано відступив на крок. — Залізняк? То це ти Максим Залізняк?
— Я самий, а ти, мабуть, гадав, що він на лисого дідька схожий?
— Ну, спасибі ж тобі, пане-брате! — з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залізнякові руку. — Нехай господь і мені подарує нагоду колись віддячити тобі!
— За цим діло не стане! — весело відповів Залізняк. — Настають такі часи, коли, може, не одну сотню дукатів пообіцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тіла. То в разі чого... гм... якщо тобі трапиться стерегти мене, може... випустиш... Га?
Гонта опустив голову, й густий рум'янець виступив на його смаглявих щоках.
— Ну, та що там ще загадувати, — провадив весело Залізняк, поклавши руку на плече Гонти. — Ходім лишень та краще вип'ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер і сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобі доводжусь. Гей, хлопці, несіть нам найкращого меду з панського льоху!
Він обняв Гонту за стан і повів майданом.
Через півгодини вони сиділи вже в просторій хаті за накритим чистою скатертиною столом. На столі перед ними було розставлено хліб, сир, сметану, яйця, два олов'яні пугари й дорогий срібний дзбан, повний темного запашного меду.
Коли вони попоїли, Залізняк налив у пугари меду, подав один з них Гонті й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:
— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?
— Куди ж? До своєї сотні, в Умань!
— Гм... — Залізняк повів бровою. — Ну, то я проведу тебе, мені теж по дорозі, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетіли вони хмарами, а вашого брата, надвірних козаків, ненавидять ще дужче, ніж ляхів.
Залізняк замовк на мить і пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.
— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далі Залізняк. — В той час, коли вони віддають життя за вітчизну, — ви одгулюєтесь під панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!
Останні слова Залізнякові прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хаті запанувало напружене мовчання.
— Тяжкі слова твої, пане полковнику, — заговорив нарешті Гонта, підводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гіркоти зайвої, несправедливої... Не тільки гайдамакам дорога вітчизна, не тільки в них болить за неї серце. Та не всі люди однієї кондиції. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нічого, крім буйної голови, а в кого сім'я?..
— Чим же заважає сім'я? Хіба не було на Україні сімейних козаків?
— Козаків, а не гайдамаків, котрі гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому панові! Пане полковнику, вони звитяжці, і кожен з нас вважає їх за найславніших дітей вітчизни, тільки ж усякий чоловік розуміє, що з їхньої помсти не вийде нічого, крім нових жертв.
Залізняк нахмурився.
— Тому й не виходило досі нічого, — промовив він гнівно, — що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усіх, а якщо знайдеться, тоді ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панів, а на всю Польщу, на весь її державний лад.
— Ех, пане полковнику, — відповів, зітхнувши. Гонта, — повір мені, не тільки тобі спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усі гайдамаки об'єдналися, то нічого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.
— Чим же теперішній час гірший за попередній? Він кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залізняк і заговорив із запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщі вже вдарила на небесах, і справедлива відплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусіди, й кожен тільки й думає про те, який би урвати собі шматок. Ждуть тільки нагоди, щоб кинутися.