— Плач стоїть на ріках вавілонських: ридає мати невтішно за дочкою і роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обізвався диякон.
— Ох, багато нещасного люду по лісах та яругах і тепер з голоду пухне... а що буде взимку? Одним вовкам-сіроманцям пожива, — докинув київський жебрак.
— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до сліз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вістями: отець Мельхіседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до цариці просити її пресвітлу милость подати вам, нашим братам єдиновірним, оружну допомогу і вирвати святі православні храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебній мосці, отцеві ігуменові Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обіцяла всякі милості.
— Хай не зайде сонце в її державі і хай укриються славою дні її на многі літа! — проголосив диякон.
Усі підбадьорилися й повеселішали.
— Пошли їй, господи, всякого щастя!
— Дай, боже, їй віку довгого!
— Ех, якби вона й нас забрала од ляхів!
— Одна в нас думка, щоб бути всім укупі, як колись! — посипались з усіх боків побажання.
— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всіх лісах і байраках, по всіх степах і руїнах, по всіх селах і містечках пішла одна поголоска, а заніс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-під тої гори чернець, виходить, переплив море-киян і прибився до нашого краю та й пророчить, що нібито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем під прізвиськом Найда... і що як знайдуть його, то він знову візьме в руки меча й визволить увесь край і віру од лядської неволі! То ось ми і йдемо розшукувати там славного лицаря.
Дарина слухала містичну розповідь жебрака, створену народною фантазією, та при слові "Найда" вона здригнулась і відчула, що в неї самої з цим іменем є якийсь таємничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей міф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тільки й може ждати визволення від таких, як він, героїв, що давно зійшли в могилу...
— Ну, відпочивайте ж, — сказала панна й підвелася, привітно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте... Якщо схочете, то перебудьте в мене деньків зо два, а то й зо три. А потім і я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду...
— Пошли, господи, тобі, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тільки душа твоя бажає, — загомоніли зворушено потайні гості.
Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечір уже зовсім догоряв; на небі боязко засвічувалися зірочки; ліс чорнів темною безформною масою, а внизу, серед клубів мороку, відбивалися в ставу два бліді червонуваті вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичі. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею... Від неї віяло холодною вогкістю.
Дарина пройшлася разів зо два темною алеєю, щоб остудити нічною прохолодою схвильовані груди і втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрішній жар і наркотичний аромат, що линув од квітників, дратували їй нерви. Уривки картин тортур і страхіть, які розлилися по краю широкою хвилею, вир мінливих відчуттів, рій несподіваних думок... і серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфінкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.
Дарина сіла на лаві під широколистим кленом і задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, ліпше сказати, не зазнала зовсім особистих тихих радощів і мирних утіх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає ніжні материні пестощі, в родині їхній не було ніякої близької родички, котра могла б заступити сироті матір, а тому Дарина й зосталася коло батька поділяти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала і в Варшаву з дорученнями від Малоросійської колегії, і на Запорожжя з наказами від генерал-губернатора... Від цих мандрів, сповнених тривог і прикростей, вона останнім часом стомилася, відчула потяг до тихого життя в мирних клопотах і зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторі, ближче до святої обителі, але, на диво, знову потрапила не в смугу тиші й особистих душевних радощів, а на рубіж розбурханих стихій, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.
— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, і якась незрозуміла тривога стиснула їй серце.
— Що там? Я тут! — обізвалася вона голосно й квапливо пішла на поклик. За поворотом доріжки зустріла її дівчина-покоївка і сказала, що якийсь посланець привіз панні листа від його високопревелебної мосці отця архімандрита.
— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову відчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.
— Ось! — і покоївка подала їй великий пакет.
Дарина, охоплена якимсь лиховісним передчуттям, майже прибігла у велику світлицю, де горіли на столі дві воскові свічки, а в кутку, перед кіотами, мерехтіли три високі лампади; вона зірвала з пакета печать і почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.
Спершу Дарина була заціпеніла від жаху, гадаючи, що лист сповіщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому імені свого батька, а в приписці стояло, що ні з столиці, ні з Переяслава нічого нового поки що немає. Дарина почала спокійніше, слово по слову, розбирати писання.
Архімандрит сповіщав, що він одержав скорботного листа від ігумені жіночого Пречистенського монастиря, од чесної матері Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують і вже роблять спроби заволодіти монастирем і повернути його на латинський кляштор, що вони пробують підкупити її, матір ігуменю, та матір економку і панотця ієромонаха, обіцяють відпустити всіх черниць з миром і дозволяють навіть забрати з собою православні святині; але якщо монастир у своєму дикому безумстві опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом і не помилувати вже тоді нікого. "Внаслідок цього, — додає ігуменя, — іде в обителі вагання, бентежиться дух і немає жодної сильної душі, яка б укріпила переполохані тут наші душі".