— Чували й ми це... поголоска йде, — обізвався Довгонос, високий і тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсім приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу віру й нас від напасників та й забере край під свою руку... Тільки коли те буде?
— Це ж саме і я кажу: на інших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лісу Петро, часу гаяти не слід: вдома збирати й ховати збіжжя, добро, худобу вигонити, хворим і дітям знайти зарані сховок, а самим готувати ножі, та списи, та шаблі й рушниці, в кого що знайдеться... Сповістити про все по сусідству надійних людей, щоб теж були напоготові... Коли підоспіє загін, тоді дати одкоша замковим командам.
Сухорлявий, але ставний і міцний тілом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув і пересунув кивком голови шапку; місячне світло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, від котрого йшов синій шрам по щоці до самого вуха.
— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тільки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слід, не годиться свавільно, для власної потіхи: цим можна пошкодити загальній справі.
— Так побити команду, а самим піти в ліс до загонів або розсипатися по всіх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальні не то зітхання, не то гомін.
— Добра твоя рада, — промовив, після короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом і наділив серцем козачим, лицарським: тільки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершкові брехати на нас... Це було б найкраще: ми б готувалися, і ляхи б сиділи... до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!
— Це найпростіше, — обізвався нарешті Качур, — піти й зарізати його, як барана!
— Хе, пане дядьку! — відповів Петро. — І я так попервах подумав,.та не виходить діло. Гершко ж сказав усьому кагалові про гайдамаків. Раз Гершка буде вбито, то всі жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас і про гайдамаків: на другий же день у нас будуть замкові гості.
— То всіх перерізати й корчму спалити, — запропонував Качур.
— Теж не гаразд, — засміявся Петро. — На пожежу злетяться з містечка, довідаються, в чому річ, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам і три дні мало для порятунку, то однієї ночі, та ще й короткої, то вже й зовсім буде мало. Дозвольте, панове, і мені ще сказати слово... Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його зміцніть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три дні, ось дівчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речі... Адже так, Саро?
— Так, так!.. — поривчасто відповіла Сара, ледве вимовляючи слова від хвилювання. — Щонайменше їм треба три дні на свої справунки. Тільки на четвертий день... і то навряд чи можна зібратися.
— Отже, нам за ці три дні, — провадив Петро, — слід зробити все те, що радив Лящ, тільки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тінь його, а на четвертий день, як він вибереться звідси й подасться в містечко, то перейняти його й...
— Посадити на палю, — перебив Качур.
Сара скрикнула, Пріся поспішила забрати її в сіни.
— Перелякав, пане-брате, дівчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибігла сповістити нас, а ми її батька на палю!
— Еге ж, тату! — говорив далі Петро. — Я теж їй заприсягся, що батька її не вб'ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лісі, а для певності — хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там і держати; його язик нам пригодиться, та й дукати...
— Сину мій! Радість моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся він до всіх. — Як його думка?
— Та пошли, боже, й нам на старість таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, діло говорить.
— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порішити його, — почухав він потилицю під шапкою.
— Та не вискочить він, пане дядьку, з пашенної ями, — посміхнувшись, з певністю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то він нам і пригодиться: він, шельма, знає там усі ходи й виходи... та, крім того, може підкупити й жида замкового.
— Ну, то поки що х й йому дідько! — згодився Качур. Усі якось підбадьорилися й повеселішали, але вибігла з сіней Пріся й збентежила всіх несподіваною звісткою.
— Тату! — заговорила вона тремтячим од сліз голосом. — Панотець кличуть... Батюшка відходять...
— Господи! — скрикнув приголомшений звісткою титар, звівши руки до неба. — Твоя воля!
Усі, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.
— Панотець усіх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Пріся й, не маючи сили стримати плачу, вибігла в сіни. Титар теж поспішив слідом за дочкою, а за титарем рушили й усі. Освітлені місячним сяйвом, підходили постаті до дверей і поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.
Запрошені боязко ввійшли до світлиці й, перехрестившись, спинилися півколом біля дверей. Перед їхніми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсім спокійне; якась невиразна усмішка блукала коло зімкнутих уст; напіврозплющені очі були спрямовані на тих, що ввійшли. В головах отця Їларіона стояв місцевий священик і шепотів одходну молитву.
— Нашого молільника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас... Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закінчивши молитву; голос його тремтів від скорботи, рвався від жалю.
Усі перехрестилися, зворушені тяжкою хвилиною, і безнадійно посхиляли на груди голови. Тяжке зітхання повисло безсилим стогоном у низькій і похмурій світлиці.
— Як же їх щадити, наших мучителів і катів? — пролунав серед цієї гнітючої тиші якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивіться — це ж діло їхніх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нужді хто — він останній свій шаг несе, останній свій шматок переломить! Скривдять кого — іде, заступається... до диких звірів іде... і ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось він, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тільки зітхаємо! — говорив збуджено й дедалі голосніше Качур. — Стоїмо й зітхаємо, — підвищив він голос, — а кати, глитаї бенкетують і сміються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цією святою страдницькою душею помститися за все, за все і за цього мученика!