Останні орли

Сторінка 208 з 214

Старицький Михайло

Приступ вівся лише з трьох боків, бо з четвертого був табір, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищівний рушничний вогонь, частокіл у багатьох місцях першого валу було зруйновано, і відчайдушні сміливці почали стрибати та на поясах спускатися в рів, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули від куль, що летіли зверху.

Перші завзятці, наклавши головами, остудили запал атакуючих... І вони, замість того, щоб розбирати частокіл, почали ховатися від куль, що дзижчали навколо роями, за уцілілим валом.

— Що ж, пане Гонто, — крикнув Залізняк, обурений цим страшним винищенням, — потрапили в пастку?..

— Прости, батьку, — відповів, знявши шапку, сотник. — Не сподівався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб оті вояки стільки біди наробили!.. Ну, ми їх візьмемо не києм, то палицею!.. Треба тільки зруйнувати табір, що по той бік фортеці, тоді місто й два дні без води не протримається...

Залізняк звелів сурмити відступ і сам бігом проскочив небезпечні лінії вогню. Бачачи відхід ворога, хоробрі Маккавеї зчинили оглушливий радісний ґвалт.

Повстанці після невдалого приступу обложили Умань залізним кільцем і, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигирині, почали ліниво обстрілювати фортецю. Уманські гармати теж відповідали чавунними ядрами... Цією перестрілкою, яка ні тій, ні іншій стороні не завдавала особливої шкоди, і закінчився день.

Та коли стемніло, Залізняк з Гонтою свіжими силами з двох боків ударили на укріплений табір і незабаром взяли його. Захисники фортеці з височини стін бачили, як обложені спершу відповідали шаленим вогнем, відбиваючи чорні юрби повстанців, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрілянина вщухла, і гайдамацька лавина, увірвавшись до шанців, затопила їх своїми нестримними хвилями...

З жахом прислухалися уманці до страшних зойків, які долинали з табору, і радість, що було охопила їх після перемоги, змінилася відчаєм.

— Воду відрізано! Ми загинули! — залементували жінки. Їхні крики відразу вплинули на самопочуття міліції... Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманців: він почав гучно всіх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, і коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кілька тижнів; а днів за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне військо хороброго й славетного регіментаря пана Стемпковського.

— А об міцний частокіл пси розіб'ють свої лоби! — додавав губернатор. — Вчорашній день показав їм, які левенята засіли за цими укріпленнями, — вихваляв він хоробрість і стійкість молодої міліції.

Вероніка з свого боку втішала жінок та підбадьорювала всіх звісткою, що нібито російські війська вже підходять до Лисянського замку й через два, найбільше через три дні будуть тут.

Усі вірили доньці губернатора або принаймні хотіли вірити й підбадьорювали одне одного. Другий день минув цілком спокійно: гайдамаки укріплювали свої позиції, ліниво перекидалися бомбами і звужували кільце довкола міста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, і він одразу так обмілів, що в кількох місцях навіть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; він усе-таки сподівався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-післязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усім відпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тільки пивні склади, але й усі винарні, аби виграти час і яким-небудь способом повідомити Стемпковського про своє безвихідне становище... Звичайно, правду про наявні запаси води від уманців приховали, і вони поки що не виявляли особливої тривоги.

Паніка, що було запанувала в місті, начебто трохи зменшилася; усі метушились і, хто чим міг, допомагали міліції: то підносили харчі й набої, то лагодили пошкоджений пострілами частокіл. Усі храми були відчинені вдень і вночі; відправи в них не припинялися, й богомольці з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушні благання...

Сара в ці дні, полишена цілком на саму себе, мучилась однією невідступною думкою: як врятуватися, як дати комусь із своїх знати, що вона в Умані... Тому-то дівчина використовувала кожну нагоду, щоб підійти ближче до частоколу й виглянути назовні. Але частокіл височів суцільною стіною, та й гайдамаки стояли від фортеці за двоє-троє гін — сажнів за чотириста, а на такій відстані її не впізнав би і сам Петро, навіть коли б вона вилізла на вежу, на самісінький шпиль!

Сповнена тупого відчаю, Сара одного разу йшла майданом і випадково натрапила на православну церковку, в якій щодня ревно били поклони бабусі й діди, що не могли через свою немічність втекти з Умані... І раптом у дівчини сяйнула думка: "Тут, тут мій порятунок! Біля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всіх стражденних і обтяжених під свій захист".

— Авжеж, — прошепотіла Сара, звівши очі на хрест, — там, там! І як мені раніше не спало це на думку? Адже в душі я давно християнка... Сам батюшка, святий отець, благословив мене... а я, замість того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пітьмі, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби... А тут, перед моїми сліпими очима, було тихе пристановище любові й милосердя...

Від зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помічала.

— Ні, більше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — і, нехтуючи обережністю, навіть не озирнувшись, дівчина рвучко увійшла до церкви.

Всередині було порожньо й тихо; три баби й два діди тулилися по кутках; священик у рясі та єпітрахилі тихо читав відпускну молитву... Та ось він, закінчивши її вигуком "яко благ і чоловіколюбець", благословив молільників хрестом і простят його для цілування.

Сара перша підійшла до хреста з якимось внутрішнім трепетом і відчайдушною рішучістю; вона побожно поцілувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Мені... треба вам сказати..."

Священик, худенький дідок, ласкаво глянув на дівчину й кивнув головою на знак згоди. Відпустивши своїх парафіян, він підкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на коліна й заридала.