Ця розповідь стомила знесиленого від втрати крові діда, і він, ледве доказавши останні слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:
— Це він не зомлів, а наче б теє... заснув од безсилля... То нехай спочине:
це на краще!
Найда прислухався до тихого дихання пораненого і заспокоївся.
— А чи можна його взяти з собою? — після довгої мовчанки спитав знахаря отаман.
— Навряд... Дороги, либонь, не витримає... Рана тяжка, а сили поки що замало... З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну і прибуло б крові... Тоді зовсім інша справа... Ач який велетень, старовинного заводу... Хіба такий не витримає? Еге! Тільки що не кажи, а на це потрібен час!
— Тоді хай побуде тут, — вирішив Найда. — Але треба залишити п'ять-шість надійних хлопців, щоб доглядали його і на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй відсіч-Отаман послав Петра з наказом до козаків будь-що полагодити міст, а надто браму, і звелів, щоб прийшло кілька чоловік копати братські могили й ховати мучеників.
У монастирських майстернях знайшовся різний столярний інструмент і вірьовки — це допомогло швидше полагодити міст і ворота. Тим часом у храмі з гаків і цвяхів знімали трупи замордованої братії і клали їх посеред церкви, а на цвинтарі копали глибокі й широкі ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не відходив од запорожця, пильнуючи його неспокійний сон. А Найда в цей час устиг обійти із смолоскипом монастирські стіни та рови й переконався, що вони не пошкоджені. Біля брами отамана наздогнав Охрім і сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — він щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келію, дід Свирид уже напівсидів, спираючись спиною й ліктями на попідмощувані киреї.
— А що, батьку, як вам? — співчутливо спитав отаман.
— Та бачиш, сину, вже сиджу... — посміхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а післязавтра... чого доброго, й ворога битиму.
— Тільки для сього треба теє... набратися сил... а для сил ось це зілля помічне... — І знахар подав якусь настоянку, в котрій за основу правили горілка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.
— Це ти, сину мій коханий, справедливо величаєш мене батьком... — лагідно заговорив він. — Багато що тобі відомо... багато дечого я давно збирався тобі розповісти, та ось замалим не забрав своєї таємниці в могилу... Але господь не схотів того... Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: мені треба побалакати з ним...
— Гаразд, — відповів знахар, — тільки б ліпше панові лицарю зараз спати, ніж теревенити...
— Встигнемо, голубе! Виспатися можна і в могилі, а поки язик повертається в роті, то чого ж і не потеревенити?
— Та воно так, звісно... як поміркувати... — знахар не доказав і вийшов з келії.
— Сину мій! — вже міцнішим голосом, хоч і перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим ім'ям і пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей... — І він простят жилаві руки до Найди, що сидів перед ним на низенькому ослінчику. Отаман від несподіванки здригнувся, поцілував дідові руку й припав до його грудей.
— Так, — вів далі, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобі життя... І ти мені заступив моїх дітей, які загинули... Слухай же, настав час, коли я мушу тобі відкрити все... Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що він підтримає мої сили... І що я доживу до хвилини розплати... Але людина гадає, а бог чинить свою волю... та й часи такі настали — сьогодні пан, а завтра пропав... І певно, господь послав тебе нині, щоб я міг відкрити тобі мою душу й висловити останню волю.
Запорожець змовк і, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, ніби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усіма його давніми ранами, з усіма його болями, які старий хотів повідати своєму названому синові...
— Так, так... пам'ятаю... усіх вас... мов живі! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай і не перебивай. Літ із двадцять тому я був, звісно, і молодший, і дужчий, і щасливіший. Відтоді серце моє скам'яніло-Колись у мене була люба сім'я... і жінка-порадниця в хаті, кохана дружина, мила розмова, і дітки — щебетливі пташенята: два синочки, мов яворочки... та підліток дівчинка, років чотирнадцяти, краща за ясну зіроньку... Як я тішився своєю сім'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!
Тяжке зітхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по білому з жовтизною вусові скотились і впали на стиснуті кулаки дві важкі, пекучі сльозини.
Найда ловив кожне слово, кожен звук, і вони вогненними стрілами впивалися в його серце.
— Є тут, у містечку Лисянці, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповідь старий запорожець. — Кшемуський... так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звір, сатана з самісінького дна пекла! Я жив на хуторі миль за п'ять од Лисянки, а цей розбійник десь поблизу полював і, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — і накинув на неї своїм неситим оком... команді було наказано взяти дівчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тоді на Січі — гордо зустріла непроханих гостей, заявивши, що вона не підданиця губернатора, а вільна, і діти її — вільні люди, що чоловік її запорожець і земля, на котрій сидить, — власна, запорозька, а не панська... У нас на той час гостювало дві родички та брат їхній, молодий парубок... Посланці повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому сміливу відповідь моєї дружини... Осатанів губернатор!.. Він не міг стерпіти, щоб хтось перечив його волі, й звелів привезти дівчинку силою, а коли хто чинитиме опір... знищити всю сім'ю!.. Так і сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбійників... Але три молодиці з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася... поки не заарканили її... Вони макогонами та ножами душ із десять на той світ спровадили... Та сила була на боці гаспидів... Дружину й синів порубали, а хутір підпалили... Сердешну ж дівчинку, зв'язавши, відвезли у своє чортяче гніздо... Що там було з бідолашною — не знаю... Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку... А! — заскреготав зубами запорожець і вхопився за груди, аж нігті впилися в тіло, і з-під них виступила кров. — Не вдалося мені й трупів побачити, попрощатися навіки, — хрипким голосом провадив він далі. — Усі вони згоріли... і вугіль із спаленої хати змішався з дорогим попелом...