— Ой рятуйте! — зарепетували дами; почулися ридання та істеричні викрики. Молодь кинулася втішати жіноцтво; старі хрестилися й зітхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.
— Нема чого, панове, занепадати духом! — підвищив голос Пулавський. — Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували... То візьмімося ж за діло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешній замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишні пані й чарівниці панянки, можете бути цілком спокійні!..
— Еге ж, замок мій... теє... замок — фортеця, — забелькотів і губернатор, силкуючись підбадьорити себе й перейнятися вірою в слова Пулавського. — І мені тут ніякий дябел не страшний, як бога кохам!
— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.
— О, me miserum! — вигукнув Мокрицький. — Усьому злу причиною той баламут Мельхіседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан біскуп, усе не зважувався... Ох, правда, я й сам міг дати наказ, та схибив... Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестія! Він усюди їздив із скаргами — і в Київ, і в Петербург, і до Варшави;
він скрізь розсилав із свого схизматського гнізда бунтівників і шпигунів, він вигадав байку і про Найду: нібито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлів вік і якого призначив стати на чолі повстанців... Бараняче бидло повірило цій байці й носиться нині з тими героями, як дурень із ступою... Але я присягаюсь ім'ям найсвятішого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месію Мельхіседека знищу, розчавлю... і всі їхні надії розсиплються на порох! Днів три тому я одержав звістку, що мотронинський ігумен подався до Гервасія у Переяслав і що його мало не схопили біля Сокиринців, та він вислизнув, — але це йому вдруге не вдасться!.. І я його скараю на горло! Ось навіть зараз поїду туди...
— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунів, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.
— Так! Поражу пастиря, і розбредуться вівці! — напутливе промовив Мо-крицький.
— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне військо, і примчу з ним сюди... Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!
— Цілком слушно, — підхопив Стемпковський. — І я поїду з паном колегою!
— Хай зійде на вас beneditio! — підняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, під вашим крилом!..
— І гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирішив Пулавський.
— Але, ласкаві панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого... в розпалі пожежі?
— Шановний пане! — відповів Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий і досвідчений комендант, а ми вміємо битися тільки в чистому полі. Крім того, гарнізону в пана більш ніж досить... Я навіть побоююсь, що під впливом поганих звісток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й місця для всіх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загін для супроводу.
— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?
— Я вже сказав панові, що тут гарнізону більш ніж досить... А зайві люди при обороні тільки збільшують метушню і перешкоджають швидкості маневру... Нарешті, ми від'їжджаємо, щоб повернутися з військом, принести вам і всьому краю порятунок.
— Amen! — закінчив Мокрицький.
Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук і почав віддавати накази на свій розсуд. Уже через годину сотня драгунів була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, і коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвірна команда: кожному здавалося, що в полі, на привіллі, не так страшно, як у цій кам'яній клітці.
Надвечір одчинилася брама, і з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводі доброї сотні драгунів та невеликого обозу.
Випровадивши загін з усілякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з військом, усі, хто залишався в замку, знову зібралися в ту ж вітальню. Паніка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила діяльна тривога. У фортеці подвоїли варту й встановили найсуворіший порядок, немов під час облоги; комендант фортеці, хоробрий ротмістр Рустицький, присягався господареві й дамам, що коли б замок облягло і п'ятдесятитисячне військо, то й таку облогу він витримає принаймні півроку. Губернатор погоджувався і на чотири місяці, розуміючи, що до того часу зима й так розжене обідрану голоту, а російські війська прийдуть на допомогу навіть раніше. Запропонований господарем старий мед і добрий венгжин ще більше піднесли дух, і безтурботний настрій потроху знову почав опановувати товариство. Навіть пані Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнічена.
Коли серед жвавого гомону вже залунали веселі вигуки й голосний сміх, у дверях вітальні з'явився гайдук з якимсь вузликом у руці, всі відразу замовкли в тривозі.
— Ясновельможний пане! — доповів гайдук, подаючи губернаторові вузлик. — Якийсь лицар під'їхав щойно до брами й засурмив у ріг. Воротар йому розтлумачив, що по заході сонця до замку нікого не впускають, тоді лицар вручив цей вузлик і звелів його передати вашій ясновельможності, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий і славний на весь світ лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тоді, коли розквитається із старим боргом.
Пані Кшемуська рвучко кинулася до чоловіка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.
До її ніг упала шовкова дитяча сорочечка.
— Сорочечка! — скрикнула пані і втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мій Стась живий! — і, знепритомнівши, впала на підлогу.
Усі кинулися приводити до пам'яті нещасну матір. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутній!" А потім, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетіли у всіх напрямках десятки гінців, та невідомий лицар щез, наче крізь землю провалився.