— От іще туманище! — скрикнула пані, обертаючись оп'ять до нього і чуючи прилив холодної тривоги. Щось немов шептало їй, що те, що мав сказати Гадина, могло б відразу обернути справу в якийсь інший бік і наробити їй багато клопотів. І, збираючи докупи всі сили свого духу, вона сказала до Гадини, силуючись вимовити се якнайспокійніше і найрівнодушніше:
— Я за хвилечку буду готова. Іди до мого передпокою і зажди, коли щось маєш мені сказати, а тут мені не докучай!
Гадина обернувся і пішов.
— Видять пан, — мовила пані з відтінком жалю над своєю власною долею, — отаке моє раз у раз! Такі всі тумани, з найменшою дрібницею до мене йдуть. Тут роздерлося, тут чогось бракує, тут се зробити, там те, — ніколи жадне власним розумом не розбере, а все до мене! За всім до мене!
— Видно, що ясневельможна пані так їх призвичаїли, що всі до пані, як діти до матері. Видно, що мають довір'я до ясної пані, знають, що ясна пані справді про все дбає, у все входить.
Пані Олімпія з усміхом приняла сей комплімент.
— Се може бути, що я й призвичаїла їх до того, собі на лихо. Та все-таки я воліла б, щоби кожде хоч троха подумало власною головою, заким з усякою дрібницею до мене лізти. А то інколи, знаєте — невелике наше господарство, а проте голова ходором ходить, коли отак з усіх боків до тебе одно за сим, друге за тим, третє знов за чим іншим. А кождому дай, кождому порадь, кождому скажи, виясни, витолкуй, і, представте собі, найчастіше все надармо! Кожде, проте, зробить по-свому, перепутає, попсує та й годі. Ой, доля наша з тими людьми!
Жандарм слухав сих нарікань з очевидним вдоволенням. Чи йому підхлібляло те, що така вельможна пані, графиня, промовляє до нього так, як до рівного, чи йому з якої іншої причини пожадані були ті інформації, досить — він слухав і якось не квапився відходити.
— Ну, та я розбалакалася, — мовила нарешті пані Олімпія, — а пану, певно, ніколи.
— Ні, овшім! Я дуже рад. Я ще хотів ясневельможну паню запитати о одну річ.
— Ну, прошу, — далеко привітніше, ніж спочатку, мовила пані Олімпія, котра рада вже була позбутися сього грізного свідка зі свого обійстя.
— Перепрашаю дуже, що ще раз верну до вчорашнього, але чи не могли б ясна пані сказати мені, хто ще тут був учора з гостей з паном молодим графом?
— Хто був? їй-богу, так мені тяжко спам'ятати назви. Та от — а! Був доктор Васонг, адвокат львівський, потому...
— Дякую ясневельможній пані! — мовив жандарм кланяючись. — Мені досить! Мені аби одного. Д-р Васонг — о, се звісний адвокат, знаменитий адвокат! Се чудесно! Дякую ясневельможній пані. Цілую руці!
І жандарм, салютуючи, обернувся по-військовому на місці і пішов геть. Пані Олімпія ще добру хвилю стояла на місці, проводжаючи його очима. їй якось аж не хотілося вірити, щоб жандарм справді пішов геть, щоби ся грізна хмара сим разом зовсім минула її дім. Вона так і ждала, що ось-ось жандарм зупиниться, верне назад і почне розмову про щось інше. Оскільки з початку своєї розмови з ним вона зупинилась на тій думці, що він нічого не знає, остільки потім його довга гутанка і та охота, з якою він слухав її балакання, зродили в її душі наново підозріння, що щось в тім є, щось він знає, чогось догадується. Але ні, жандарм пішов униз селом, не зупиняючись і не вертаючись. Пані слідила за ним очима, аж доки він зовсім не щез їй із виду. Тільки тоді вона зітхнула глибоко і, обернувшися, звільна пішла до свого покою.
В сінях ждав на неї Гадина.
— Ну, що тобі таке? Чого ти прилетів, язик висолопивши? Що там таке сталося, що за тобою мов собаки гнали? — накинулася пані на Гадину з докорами.
— Та, може, то й нічого, прошу ясної пані, — відповів Гадина, все ще держачи сподні в руці, — але я думав...
— То-то й є, що ти все думаєш, а ніколи нічого путнього не робиш. А як що придумаєш, то таке, що хоч на лопаті вивози!
— Та я лише задля отсих споднів, — лепотів Гадина, збитий з пантелику. — Мені здавалось...
— Ну, що тобі здавалось, тумане? Що мене якісь сподні обходять? І видиш, що я з чужим чоловіком розмовляю, а ти до мене з якимись споднями лізеш! Тьфу! Десь такого й придумати годі, як ти зо мною робиш!
— Але прошу ясної пані! Прошу вислухати! Се єгомостеві сподні, ті, що вони вчора на собі мали! — мовив Гадина.
— Ну, так що з того?
— А я отсе найшов їх у стодолі під купою соломи, геть у споду запхані.
— Що? В стодолі? А вони відки там узялися?
— Отож-то, власне, я не знаю. Тут щось є!
— Тьфу! Десь ані хвилі не можна бути без клопоту! А ти говорив кому про се?
— Та ні, не говорив нікому.
— Ну, то добре! Візьми ж ті сподні і занеси їх до єгомостевого покою і не кажи нічого нікому. Може, тут і справді щось недобре сталося, але треба з тим осторожно. Нема пощо розтрублювати. А що єгомость? Як йому?
— Здається, ліпше. Пробудився. Там десь Гапка коло нього.
— Ну, ну, зараз і я йду. Так знаєш що, — мовила пані, нагадавши щось нового. — Дай мені ті сподні, а я їх сама занесу. А ти тим часом, як стоїш, зараз бігай на фільварок до панича. Отуди біжи лукою і кажи паничеві... Або ні, не кажи нічого, тілько передай отсю карточку!
І пані поспішно виняла зі свого нічного столика візитовий білет, написала на нім кілька слів, заліпила його в маленьку коверту і передала Гадині, котрий зараз же побіг з ним через сад та луку на фільварок.
— А живо! — крикнула вслід йому пані, поспішаючи до о. Нестора.
Та поки ще дійшла до офіцини, назустріч їй поспішно вийшов садівник із саду з камізелькою в руці.
— Прошу ясної пані, — мовив він наближаючись. — Прошу поглянути, що я найшов у саду!
— Камізелька, — звільна цідила пані, з нехіттю оглядаючи її, — так що ж з того?
— Чи ясна пані не знають, чия се річ?
— Що, знов? Відки я маю знати? — обурилась пані.
— А мені здається, що то єгомостева.
— Єгомостева! Де ж вона була?
— Я найшов її в саду, отам у корчах під плотом.
— Що знов за лихо! Відки вона там узялася? — скрикнула пані.
— Не знаю, прошу ясної пані. Та здається, що тут щось погане сталося. Самовільно вона там не забігла, а мусив її хтось закинути.
— Та хто би там кидав та й пощо?
— Ну, єгомосць самі певне її не кинули. Адіть, нова камізелька, зовсім добра. Здається, вчора ще мали її на собі.