— Бо, властиво, о що ходить? Цивілізація — се квітник. Мужики — се гній, добрий тілько на те, щоби його соками кормилися, на його плечах виростили пишні квітки — ми, репрезентанти цивілізації. Коли вони спротивляться сьому призначенню, захочуть і собі ж бути квітками — о, pardon*, тоді не тілько для нас не стане грунту, але весь край станеться пустинею.
— Вони се самі знають, Кайцю, — мовив пан Еміль. — У них і приповідка така є: коли кождий схоче паном бути, то хто буде свині пас?
Тадзьо тим часом у другім покої, взявши під руку Адася, ходив з ним геть і назад і розмовляв притишеним голосом.
— Адась, тобі чогось не стає? Ти чогось маркітний?
— Я? — напівздивованим, напівтривожним голосом відмовив Адась. — Ані мені сниться.
— Не крути! Передо мною не скриєшся. Я ціле пополуднє обсервую тебе. Ну, скажи, забракло монети? Не бійся, се людська річ. У мене знайдеш в тім пункті повне співчуття.
— Співчуття?..
Адась знов видивився на Тадзя, хотів сказати, що він не потребує грошей, але далі поміркував щось і, силуючися на спокійний тон, додав:
— Е, що там, дрібниця! Моментально хибло мені, ну, та я... Сьогодні їду з вами до Львова, то вже там якось... А властиво, знаєш, не мені, а мамі потрібно.
— Ну, а довг в касині?
— Чорт би їх побрав з касином! Заплачу, що маю робити.
— Ну, а кілько ж тобі треба? Знаєш, я тепер троха при грошах, що у мене не є звичайна річ. Та боюсь, що як будуть у мене, то швидко їх не стане, то міг би я на короткий час тобі вигодити.
— О, спасибі тобі! — горячо промовив Адась, стискаючи його руку. — Мені так двісті гульденів вистарчило б наразі вповні. А за тиждень або два — на коли тобі треба буде?
— Думаю, що не швидше, як за два тижні.
— От і гарно. За два тижні служу тобі.
Тадзьо виняв із портмонетки 200 гульденів десятками і дав Адасеві, по чім вернув до товариства. Адась тим часом вийшов до сіней, заглянув до кухні і крикнув, щоби квапилися з вечерею, потім обійшов подвір'я, де, крім одного львівського фіакра, стояла злагоджена до дороги його-таки бричка. Коні ще стояли в стайні і хрупали прив'ялу конюшину.
Адась вернув до своїх гостей. Вони починали нудитись. Пан Калясантий силувався забавляти їх, показуючи, як робиться вольти з картами, та оповідаючи різні картярські пригоди, але його оповідання не дуже займали товариство, Тадзьо насупившись ходив по покою, пан Альфонс сидів у фотелі і курив сигаро за сигаром, а пан Еміль оглядав Адасеві стрільби і пістолети.
Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся о цілу октаву. Розмова оживилася, почались жарти і сміхи, навіть Адась повеселів, хоч щохвиля якось боязко позирав довкола, немов дожидаючи от-от якоїсь неприємної вісті. Після вечері внесли цілу батерію бутельок, і Адась, попросивши Тадзя, щоби на кілька хвиль заступив місце господаря, перепросив гостей, що на хвилечку вийде, бо має одно пильне діло. Гості навіть не дуже звернули увагу на його вихід.
П'ють паничі, забавляються. Шумить вино в головах, лунає їх голосний спів, і з кождою хвилею живіші, голосніші їх стають розмови. Дим від сигар синявими клубами стоїть під стелею, два лакеї Адасеві раз у раз відкорковують бутельки та наливають чарки.
— Як же ж ви тут жиєте, в тій пустині? — обзивається пан Калясантий до одного з лакеїв. — Від села далеко, служниці — якісь старі баби, невже так без молодих дівчат обходитеся?
— Радимо собі, як можемо, прошу ясневельможного пана, — відповів лакей, усміхаючись широкою усмішкою.
— Ну, як же собі радите? Ану, скажи!
— А що! Тут попри фільварок стежка в ліс — і на гриби, і на ягоди...
— Ага, а ви немов на рогачці стоїте і мито збираєте від молодих дівчат.
— Ясневельможний пан, як бачу, розуміють сю річ.
— Ха, ха, ха! — голосно регочеться пан Калясантий. — Ще я би, братку, не розумів! Го, го! Ну, але стій — ось порожній келішок. Налий собі вина і випий! Зараз!
Лакей не дав собі сього два рази казати.
— Ну, а панич ваш, пан Адась, — допитував пан Калясантий, — він любить так... за дівчатами?..
— Сього не знаю, прошу ясневельможного пана. Се не моя річ.
— Го, го, братку! Так мені не викрутишся. Не твоя річ? А як пан Адась каже: Мацьку — чи як тебе кличуть?
— Антін.
— Антоне, я хочу, щоби нині тота й тота дівчина до мене прийшла?
— У нас того нема, прошу ясневельможного пана. Не такий нарід.
— Он як! Недобрий нарід, кажеш? Не послухає?
— Ні.
— О, то кепсько. Але я тому не вірю, щоби пан Адась так-таки...
— Ну, Кайцю, — перервав сю індагацію Тадзьо, — досить того. Я заступаю місце господаря і не позволю, щоби поза його очима ти компрометував його перед його домашніми.
— Тадику! — зовсім уже підпилий, балакав пан Калясантий. — Що тут за компрометація? Людська річ! Адже ж я певний, що наш дорогий, коханий, почтивий Адась і тут, так само як у Львові, не жиє монахом, а оті його старі служниці ще побільшують моє підозріння. От тим-то я, яко старий практик, рад би знати, як він собі радить.
— Із сього тобі не буде ніякої користі, — флегматично сказав пан Альфонс.
— Хто знає! Я припускаю, що він і тепер пішов десь на якесь rendez-vous* з якою-небудь Дафною або Хлоєю.
— Се дуже може бути, — задумчиво сказав пан Альфонс. — А справді, резолютний хлопець. Нас лишив і навіть не сказав, куди і пощо йде!
— Отсе-то хвалю! — не то проговорив, не то прокричав пан Калясантий. — В таких справах треба бути резолютним. По-вояцьки або по-шляхетськи. Шах-мах, і діло готове! Випиймо тим часом Адасеве здоров'я! Niech żyje nam!*
Всі встали з місць, підняли чарки і півп'яними голосами проспівали: Niech żyje nam! Але спів їх на половині такту урвався. В сусіднім покої, в котрім була Адасева спальня, щось заворушилось, почувся якийсь шелест, якесь буркотання мов людини, розбудженої з глибокого сну, а потім гомін кроків і голосне стукання до дверей.
— А се що? — скрикнули нараз усі гості.
Стукання повторилося. Лакеї стояли зачудувані чи перелякані, і жаден з них не поворухнувся. Перший пан Еміль підбіг до дверей, до котрих з другого боку стукано. Двері були замкнені і ключ винятий.
— Де ключ від дверей? — запитав Еміль одного з лакеїв.